Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

* * *

Он видніється темний квадрат воріт кладовища. Я пришвидшив крок. Ще якихось півгодини тому небо прояснювалось, а тепер знову нахмарило. Щоб угледіти з’їдену іржею голівку цвяшка доведеться присвічувати мобільником. З роками вона стала одного кольору з почорнілим хрестом.

Коли Глибока Криниця стала ближче, я ще пильніше вглядався в будинки з увімкненим світлом, зупинявся, прислухаючись до звуків ночі, але так і не помітив ніяких ознак того, що в хатах хтось господарює.

Біля воріт перевів дух. Непогода вщухла. Чи почулося, чи справді начебто зовсім поряд хтось кашлянув. Пригледівся — нікого. Та тільки ступив кілька кроків, і позаду почулося важке бухикання. Сяйнула блискавка і вихопила з темряви кілька постатей, які рухалися дорогою від хутора в напрямку кладовища. Та це ж мерці повертаються до своїх могил, а світло в хатах забули вимкнути! Але хто б там не йшов — це не можна сприймати як загрозу, оскільки мене ніхто не бачить. Доки вони доплетуться, я спокійно виконаю свою справу й чкурну до Ліщинівки.

* * *

— Отже, починаємо, — зітхнула стара відьма і встала з-за столу. — Коли справа буде завершена, кожна з вас відчує незвичайний приплив сили. Ви відчуєте невагомість. Не порушуйте цього стану. Це є ознакою того, що нам на допомогу йдуть могутні сили…

Скляні очі скам’янілих облич втупилися в купку битого скла, а Жанна все говорила й говорила, задкуючи до дверей. Ось наймолодша повільно простягнула руку, щоб взяти скалку. Її рух повторили інші.

Глибоко, настільки дозволяв гострий кінець скалки, без жодного зойку, розтиналися вени. Дехто робив це кілька разів, нещадно їх полосуючи. Бризкала кров, скроплюючи стіл. Жахлива, німа тиша стояла в хаті, і тільки було чути, як на підлогу капотить кров. Скалки одна за одною випадали із закривавлених жіночих рук. Схилялись голови, хтось зсунувся зі стільця на заюшену підлогу.

— Ось і все, — прошепотіла відьма й зачинила за собою двері.

Зупинилася на порозі й прислухалася, як знекровлені тіла важко бухкаються на підлогу, а потім обернулася подихом вітру, описала кілька кіл над хутором і стрімко здійнялася в небо.

Великі волохаті хмари низько поповзли над Глибокою Криницею, сягаючи Ліщинівки. Стара відьма різко кинулася до землі, потім знову — вгору, і від вітру затріщали дерева, яблука рясно посипалися на землю. Гойднувся раз, удруге шматок зірваної покрівлі сільбуду, що висів на дротах трансформатора, а за третім разом вітер підхопив його й поніс понад полем, відкривши тим самим потік електрики до знеструмленої Ліщи- нівки.

Відьма вдоволено залилася сміхом й підпалила блискавою ще кілька дерев’яних стовпів лінії електропередач і вулики на галявині поблизу Ліщинівки. А коли переконалася, що блискавка раптом стала підкорюватися її волі, потужною хвилею вітру звела до купи хмари прямо над хатою, під стріхою якої ще зовсім недавно з її уст злітала колискова смерті. Спалахи блискавок пронизали старенький будиночок, вмить перетворивши його на стовп вогню.

Стара пильнувала, щоб не проґавити ту мить, коли гурт жінок наблизиться до могили. Вона вже уявляла, як продасть свою однокімнатну квартирку і втече ген далеко, туди, де завжди літо, де поруч море, а навколо тиша та спокій.

Відьма спочатку не йняла віри, коли побачила, що через бур’яни до Тетяниної могили простує підліток. Далекоглядна й поміркована, вона завжди бездоганно прораховувала кожен свій крок, а цього разу, виявляється, схибила. Обставини неминуче вели до поразки. Вона навіть не припустила, що могла просто не влучити блискавкою у велосипедиста. Перше, що їй спало на думку, так це те, що той школярик оволодів набагато більшою силою, ніж має вона. І тепер його не знищать ні потужні розряди блискавки, ні інші стихії. Оскаженілим вихором вона пронеслася по хутірцеві та сусідніх селах. Вітер був настільки сильний, що здіймав високо в небо порубані й складені в купки по подвір’ях дрова, чавунки, скляні банки, що господарки зазвичай навішують на штахетник. А коли вітер ущухав — усе це гепалося на дахи домівок, здіймаючи такий гуркіт, що люди повибігали з домівок.

Вкрай знесилена і збайдужіла до всього, стара відьма полинула в бік кладовища. Розгублено споглядала, як палали копички сіна, як сполохані господарі вискакували на подвір’я і безпорадно щось гукали. І тут їй дещо спало на думку. Нехай це до смішного просто, але для досягнення мети, як відомо, всі засоби придатні. Стара відьма зібрала останні сили і спробувала, закрутивши вихор, відірвати від землі шматок тракторної гусениці, що валявся на подвір’ї колишньої машинно-тракторної станції. І це їй вдалося. Отже, трішки згодом вона підхопить шмат металу і понесе його вихором до могили Тетяни, де от-от має розпочати свою справу підліток. А потім, старанно прицілившись, випустить із потужних струменів повітря цю залізяку точнісінько на голову Сергія.

Все розписано, як по нотах: на могилі Тетяни помре саме той, хто в хрест забив цвях. І старій відьмі вже вкотре за цю ніч почулося, як скрипить, відкриваючись для неї єдиної, брама до «центру в центрі всіх центрів». Вона переможно засміялася й метнулася вітром наздоганяти відьом, які вже мали дістатися кладовища. Відтепер час вимірювався секундами.

* * *

Відьмаче товариство було ще далеченько від кладовища, коли високо в небі над ними прошелестіла Жанна. Ніхто не звертав уваги ні на сміх у небі, ні на вітер, який сердито шарпав одяг. Вони нічого не помічали й не чули, бо завзято сперечалися, яким саме способом убити хлопця. Кожній хотілося похизуватися, заявити про себе як про неперевершену майстриню.

З останніх сил стара відьма зганяла над їхніми головами хмари. Зіштовхнувшись, вони сипонули на землю купу вогню. Ніхто з жінок не встиг і зойкнути: потужні розряди енергії вмить перетворили їх на попіл. Це додало відьмі впевненості. Вона поквапилася до могили Тетяни.

Аж раптом звідкись почувся зляканий зойк. Неподалік того місця, де хвилину тому яскравий жмут блискавок спопелив гурт ворожок, стояла, притиснувши руки до грудей, пані Безвідерна. Вціліла вона дивом. За якусь хвилину до розправи відьма відстала від гурту, подріботівши попід розлогий кущ бузини по нужді.

Безвідерна вклякла на місці й жадібно хапала ротом повітря, наче воду ковтала. Хотіла заволати — та кудись подівся гучний, басовитий, як у чоловіка, голос. Кинулася бігти — підкосилися ноги, тіло зробилося ватяне, неслухняне. Однак вона звелася й ступила кілька кроків, злякано озираючись довкола. «Тікати!!! Щодуху бігти назад, до джипа. Он що задумала, сучка стара. Перехитрила!»

Жанна вгледіла жіночу постать і спершу не йняла віри, розгубилася, стурбовано міркуючи: «Безвідерна??? Яким дивом?! Невже її блискавка не бере? Виходить, вдавала з себе нетямущу?! Була артисткою й залишися нею. Зараз я тебе провчу, коза драна».

Перші кроки далися Безвідерній надто тяжко: вона шпорталася у траві, спотикалася і врешті, не встигнувши підстрахуватися руками, гепнулася, вдарившись обличчям об землю. Удар вибив їй щелепу, ніс і губи заюшили кров’ю, а перед очима пливло марево, наче вона ще маленька біжить росяною травою назустріч мамі й чим коротше відстань до неньки, тим вище й вище вона підіймається в ранкове небо й голосно