Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

- Але ж ви не пробували поговорити знову?

 - Я сказав – вона не послухає! Краще йди та виконуй наказ! – Крикнув командир.

         Він невдоволено хитнув хвостом, демонстративно вийшовши з корабля.

- Є, сер… - Так само невдоволено відповіла Нандра. - Навіть не спробував ...

 - Гей, Нандра. - Раптом почулося ззаду.

Захисниця від страху аж підстрибнула.

- Марс! Тьху! Ти чого так лякаєш? Вмерти захотілося? – Розізлилася дівчина. Хлопець підняв руки нагору.

- Та ні, просто цікаво, куди це ви ходили вночі? - Посміхнувся лаборант, прибравши руки за спину.

- Тільки жодній живій душі! Ти мене зрозумів? - Тицьнула Нандра хлопця кігтем у груди.

- Звичайно, я могила. – Солодко простяг Марс.

Йота повільно сіла на ліжко.

- Що трапилося? Чому ми на кораблі? – Питала сама у себе дівчина, озираючись. Перед нею сиділа незадоволена Нандра та дуже задоволений Марс. Хлопець нахилився до Цікавої та прошепотів:

- Я знаю ваш секрет і допоможу вам у розгадці цієї таємниці. – Примружив очі лаборант.

- Нандра! Ти що? Розповіла йому? - Викрикнула Йота.

- А що мені лишалося? Він мене до стінки притиснув, подітися було нікуди... Та й у тебе нічого не виходить із перекладом! Я йому дала прочитати твій блокнот, половина написаного не вірна! - Схрестивши руки на грудях, зло вимовила захисниця.

- Ой! Не хвилюйтеся ви так, я просто хочу допомогти. – Продовжував усміхатися Марс.

- У-у-ух… - Простягла Йота, опустивши засмучено голову.

Тут за дверима знову почулися невдоволені вигуки капітана і вся трійця визирнула з-за дверей. Гучні голоси командира корабля та начальниці лабораторії долинали з містка. Трійця підняла очі на шлюз і злякано склала вуха.

 - Я ж просив тебе закінчити якнайшвидше!

- Я не збираюся потурати твоїм бажанням! Нам не можна поспішати, як ти не розумієш?

- Це ти не розумієш!

- Та-а-ак, друзі мої! Давайте йти, поки наші командири зайняті. Не хотілося б зараз потрапити під гарячу руку одного з них. - Нандра схопила зброю і стала виводити всіх, якомога тихіше з корабля. Трійця вибралася і стрімголов побігла через зарості.

- Як думаєте, помітили? - Спитав Марс, опустившись на чотири лапи.

- Сумніваюся, вони дуже зайняті лайкою один з одним! - Крикнула Нандра.

         - Шкода Різу, адже вона його так любить. – Сумно сказала Йота. - А він ніби не помічає цього.

- Він і не помітить, надто наш капітан зайнятий своїм завданням від імператора. - Відповідала Нандра.

Трійця вибігла до будинку людини, знову піднявшись на дві ноги. Марс, побачивши таку незвичайну будівлю, витріщив очі і стояв немов зачарований.

- Прикрий рота, лаборанте, а то зараз зовсім впадеш. - Пробубніла Нандра.

Йота підбігла до столу і ввімкнула його. Вже знайоме їй віконце вискочило і дівчина натиснула на останній запис. Марс, відійшовши від шоку, підійшов ближче.

- Ну як, зможеш перекласти? - Запитала Йота, чекаючи підступної відповіді.

         - Так, хоч язик і не з цієї місцевості, але побувавши на сусідньому материку в минулій експедиції, я вже стикався з ним. – Відповів Марс.

Йота посміхнулася та увімкнула відео. Камера, що висить над їхніми головами, теж увімкнулась. У цей час на містку, де лаялися капітан і Різа, на екрані вискочила відео, що передавалося через камеру.

- Що це? – Спитав капітан.

- Це ж людина. - Здивовано відповіла Різа. Обидва командири переглянулись і знову глянули на екран.

Людина на камері повертала об'єктив з боку на бік.

- Сподіваюся, мене добре видно? – Перекладав Марс. – Сьогодні вже рівно тисяча років із того дня, як я дивом вижив. – Голос людини був низьким, а для вух гостей, які завітали до його будинку, навіть неприємним, але водночас досить цікавим. - Мене звати Олександр. Олександр Марнов, я європеєць і раніше був археологом у цих місцях. Ми з моїми друзями вкотре намагалися розгадати таємницю однієї з єгипетських пірамід, коли все почалося. На той момент, дорогий глядач, населення нашої прекрасної планети Земля складала дев'ять із половиною мільярдів людей. Чи правда неймовірне число? – Людина широко посміхнулася. – Наші вчені вже готувалися переселити першу тисячу людей на Марс! Ми з нетерпінням чекали, коли наші ноги досягнуть нового ступеня еволюції! Але дві ворогуючі країни розв'язали атомну війну. Чесно кажучи, вже точно й не можу згадати причину всього цього, проте вона й не така важлива… Кілька десятків ядерних ракет запустили в тропосферу. Атоми, до речі, це такі крихітні частинки, з яких складається все в цьому Всесвіті.

Йота кашлянула в руку, випроставшись. Нандра невдоволено штовхнула її в бік, приклавши до губ палець, щоб та поводилася тихо.

- Що я хочу сказати ... - Продовжував перекладати Марс. - В результаті взаємної атаки більша частина всього живого загинула, і через кілька десятків років в епіцентрах вибухів все ще нічого не росте. Але як ти міг помітити, той, хто дивиться цей запис, довкола мене справжній рай! Мені пощастило, що тут рівень радіації найнижчий! Багато організмів перші сторіччя були потворними, але природа знайшла вихід, створивши нові види, більш пристосовані для такого рівня радіації. В основному, радіація — не дружнє явище, оскільки при взаємодії з організмом клітини в ньому перестають регенерувати, але в моєму випадку вони, навпаки, почали відновлюватися з подвоєною швидкістю, даруючи мені таке довге життя.                                                                                  На початку я не міг знайти собі спокою. Радіація вбила не всіх… Перші п'ятдесят років я був змушений спостерігати за тим, як мій вид вимирає, мої знайомі, друзі… Першими пішли найслабші, яких радіація перетворила спочатку на ходячі трупи, а потім розібрала на складові… Наступними почали йти ті, кого радіація зачепила менше, а я все продовжував жити… Мені не потрібна була їжа і вода в тій кількості, якою я поглинав їх раніше, навіть сон мене відвідував виключно тоді, коли мої ноги більше не могли йти… Так, я шукав причину своєї живучості, бо знав, що якщо не займу чимось свій мозок, то збожеволію...