Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

Паливо, машини, обладнання - все це залишилося недоторканим. Мародери, яким від сили залишалося жити років із п'ять-десять, не цікавилися нічим, крім медикаментів та зброї. Тому я використав те, що вони вважали за краще залишати позаду. Вперше у своєму житті мені вдалося помандрувати нашою планетою, як я хотів ще в дитинстві. Я відвідав найкращі лікарні, університети та наукові станції у пошуках відповіді на своє запитання – чому ж я не вмираю? Чому жодне заподіяне поранення не вбиває мене? Що більше я шукав, то страшніше мені ставало... Адже щодня я чекав своєї смерті, чекав, коли не зможу розплющити очі, бо тоді я ще не знав, що там, після смерті? Куди ж зникнуть всі ті знання, які ми отримуємо, поки живемо? Що відбувається з нами як із особистостями? І тоді я вирішив копати в цьому напрямку, накопичуючи все більше знань. Заглиблюючись у релігії, у вірування та легенди я дійшов висновку, що всередині кожного з нас є ще щось окрім шкіри та кісток, щось невловиме – наше справжнє Я. Адже не раз бували випадки, коли дитина називала себе іншим ім'ям, пам'ятала свою смерть і своє минуле життя, а значить, це Я дійсно вічно. І мені вдалося вийти за четверту стіну, побачити те, що ховалося за тією темрявою... - Захоплено промовив чоловік, потягнувшись до камери.                                                                                  У підвалі мого будинку я залишаю для тих, хто, можливо, відвідає планету, всі дані, які я отримав за тисячу років свого життя. Але перед тим, як ти підеш за моїми записами, хочу трохи вилити тобі душу. Я… вже дуже довгий час ні з ким не говорив, і я просто хочу розповісти тобі, яким чином ваш світ може досягти щастя та благополуччя. Адже я не хочу щоб той, хто прийде на наше місце, припустився наших помилок і загинув через ту ж дурість, що й ми. - Людина важко зітхнула. - Люди постійно кудись поспішають. Вони біжать вулицями великих міст, кажучи, що життя одне і ти маєш прожити його так, щоб ні про що не шкодувати і бути щасливим. Хочуть якнайшвидше підкорити космічні простори, хоча щастя, яке їм потрібне… воно все тут, просто у них під ногами!

Капітан корабля опустив голову.

- Вони кажуть, що десь там є місце, де завжди панує мир та спокій! Але вони не розуміють, що світу не буває без війни, а добра не буває без зла. – Продовжував віщати голос з екрану.

Різа подивилася на капітана, розуміючи, що щось у його погляді почало змінюватися.

- По суті своїй, для нашої душі, для нашого Я, наше тіло - щось подібне до одягу, оболонки, що утримує її на Землі. Для нас це життя, як підготовчий клас. Ми вчимося взаємодіяти з людьми, тому що там, - він підняв палець вгору, – ми не маємо можливості говорити та спілкуватися у звичайний спосіб. Ми вчимося слухати людей, бо там ми не маємо вух. Ми вчимося відчувати і розуміти оточуючих нас лише глянувши на них, тому що там ми не маємо очей. Ми перероджуємося, стаємо чимось незвичайним, але багато хто з нас не розуміє цього і саме через страх, що це життя одне, вони не бажають помічати, що щастя поряд з ними. І його можна досягти, просто простягнувши руку! – Чоловік сів боком, закинувши ногу на ногу. Він підняв голову до неба, ледь усміхнувшись. – Люди часто говорили: «От потрапити б туди, де все буде добре і не буде жодних проблем. Цікаво, чи є таке місце? Я відповім – є. Саме тоді, коли душі всіх створінь, як померлих, так і тих, що живуть і народилися знову, зрозуміють цінність тих уроків, які ми отримуємо, зрозуміють цінність уміння чути, слухати та прислухатися, вміння поважати думку інших, їхні бажання та мрії, коли зникне ненависть, заздрість і встановиться порозуміння між нами, тоді й з'явиться той новий Світ, про який усі так відчайдушно мріють. – Створіння голосно засміялося та, різко повернувшись до камери, продовжило. – Релігія тут зовсім ні до чого, якщо ви так подумали. Релігію, між іншим, придумали люди, щоб керувати іншими, вселяючи їм свою віру, користуватися їх недоумством і контролюючи їх страх. Так само, як і політики! – насупившись, вигукнув чоловік. - Ті, що сидять у своїх зручних кріслах і тягнуть на себе всю ковдру. Хоча… Якщо врівноважити їх і нас, прибрати релігію, а також правителів, які командували нами… Ми всі станемо однаковими… Станемо РІВНИМИ…                                                                        Думаю, тепер, коли все людство впало в одну величезну яму, всі, нарешті, зрозуміли, що й поспішати нікуди не потрібно. Адже завжди можна повернутись, нехай і в іншому тілі, продовжити те, що ти робив до цього. Головне — не впадати у відчай, і навіть падаючи, знаходити в собі сили піднятися, щоб піти далі... Але кому вже мені це розповідати... На дворі вже 3267 рік, і я єдина людина, яка залишилася на планеті Земля. Єдина людина, яка побачила за своє життя стільки доль людей, що й не описати словами... Хоча зараз мене і самого людиною важко назвати, адже я проводжу весь свій час на самоті, лише розмірковуючи і згадуючи ті дні, коли поряд зі мною жили інші люди. Коли я, будучи вдома, визирав у вікно, споглядав чудовий світанок, бачив сусідів, що стали рано вранці, щоб піти на роботу або на пробіжку. І знову поспішають кудись у справах! - Він замовк, відвернувшись від камери. - Моє тіло починає повільно розкладатися: видно, моє довге життя в цьому тілі добігає кінця... але я не боюся смерті. Я народжуся в новому тілі і продовжу вчитися. Адже я вічний, моя душа – вічна. - Чоловік повернувся. - Єдине, чого я бажаю зараз... це щоб той, хто відвідає мою планету або знайде мій запис, не уникнув моїх слів і не поспішав. Зупинився лише на секунду і обміркував усі ті події, що сталися з ним за ці роки. Подивився на себе збоку, і знайшовши відбиток щастя на своєму тілі, пішов за ним, покращуючи наш тендітний світ. Що б у майбутньому, він не здавався і йшов уперед навіть якщо щось не виходить із першого разу. Що б він прислухався до своїх почуттів і в моменти, коли доля дарує нам новий шлях, кращий шлях, ми не відкидали його через власні забобони і відмовки, а впоралися зі страхом і спробували знову ... - Чоловік на мить замовк, він підняв голову до неба й усміхнувся.