Емілі Теш - Трохи відчайдушної слави, Емілі Теш

по блакиті. Кіра побачила яскраві бризки червоного, зеленого та жовтого, які були людьми у водонепроникних плащах на човнах. Блискуча біла будівля, гладка й сяюча, як будівлі в місті-мрії Аві в агоге, піднялася майже з води на ділянці суші на протилежному березі затоки. Пісня дзвону все ще лунала над водою, долинаючи з того боку.

Це все було реальне. Увесь час, поки Кіра працювала, тренувалася, віддаючи все, що мала в собі, на службу людству, тут було таке місце. Думки Кіра крутилися в її голові в дивних напрямках. Лізабель. Дрозди. Дивні посмішки Аві. Дядьку Джоле. я пишаюся тобою. Будинки для людства. Брехня Ісо, його — їх — дурна статистика.

Величезна статуя жінки стояла на набережній і дивилася на море. Вона була трохи схожа на фігуру на сигілі Віктрікс, яка була захована в їхній халупі разом із пістолетом і ножем Кіри всередині її кадетського одягу. Статуя була одягнена в спадаючі складки білого, і Кіра не могла повірити, що вони зроблені з каменю. Одну руку вона простягла до води.

Кіра підійшла трохи ближче. Біля ніг статуї була табличка.

У ПАМ’ЯТІ ТА НАДІЇ, — прочитала вона.

Кіра деякий час дивилася на табличку.

Гнів підіймався всередині неї повільно й гаряче, як опік від тосту, виголошеного за призначення товариша по групі. Рука, яка не була простягнута до води, трималася за груди колосальної фігури. Тьмяно-блакитна сфера ширяла над грудьми, ні на чому не підвішена, мерехтіла й зникала: знайомий образ убитої Землі.

Ось і все, подумала Кіра. Чотирнадцять мільярдів людей, і все.

Вона більше не роздивлялася навколо. Вона не зупинялася, щоб витріщитися на широкий океан жовтого відтінку, якого він набував далеко за бухтою, де рідні для Хризотеміди смуги дрібних океанських дрейфуючих організмів давали воді такий колір, а місту — його назву. Вона промчала повз багатих щасливих розпещених людей, які жили в цьому місті, і ніколи не думали про ціну їхньої співпраці, їхньої покори: зрештою вона кинулася бігти, і коли її довгі кроки з’їдали блискучі білі плити океанської набережної Рейнгольда, вологе повітря стало бризками води, крізь які вона бігла. Вони мали присмак солі.

 

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

СОЮЗНИК

Карта Аві привела Кіру до групи житлових будинків, усі з жовтої цегли та мерехтливого мокрого скла, прямо в тіні гігантської білої будівлі, яку вона бачила з іншого боку затоки. Її кроки сповільнилися, коли вона підійшла ближче. Вона чогось очікувала — вона не знала, чого. Бази Страйка, як би там не було. Але люди, які поспішали тутешніми вулицями, мали парасолі, а також водонепроникні капюшони та високі блискучі чоботи, щоб захистити себе від вологи. Це місце було багатим.

Річ за стандартами Хризотеміди була декадентською для Кіри.

Знадобився деякий час, щоб знайти будівлю, навіть з картою в кутку зору Кіри. Вхід був віддалений з вулиці: потрібно було пройти крізь арку, щоб знайти маленький дворик, де у великих діжках були висаджені високі колоски зелені. Біля однієї з них Кіра зупинилася. Спереду на діжці була табличка, яка пояснювала, що ця рослина називається Cordyline australis або капустяне дерево, що на Землі вона походила з місця під назвою Нова Зеландія, і що живець, який був предком цього зразка, був люб’язно подарований як проект терранської біоісторії Інституту Ксенії олігарха-синнета на ім’я Асал Млур. Кіра деякий час розглядала рослину.

З будівлі вийшли двоє чоловіків у смугастих водонепроникних костюмах, і один з них кинув на неї дивний погляд. «Звичайна любителька рослин», — сказав йому його друг, коли вони повернули за ріг.

«Є ботанічний ентузіазм, а є занурення. Коли це діти, Джек, я просто не знаю», — почула Кіра відповідь іншого.

Вона подивилася на вхід. Там були подвійні скляні двері. З іншого боку вона розгледіла міцну фігуру охоронця. Щось тут було не так. Тепер, коли вона думала про будівлю з жовтої цегли як про безпечне місце, у яке можна проникнути, вона помітила камери, одну на вході у дворик, іншу - на дверях. Можливо, всередині їх ще більше. Можливо, якби вона повернулася, коли планета перейшла в нічний цикл - у ніч - і перелізла через стіни. Жовта цегла виглядала досить м’якою, щоб за неї можна було вхопитися руками, і вона бачила відчинені вікна далеко вгорі.

“Привіт.”

Кіра злякалася. Її вологий черевик зачепився за слизький край бруківки. Вона зуміла відновити рівновагу, щоб уникнути незручного падіння.

Говорив хлопчик. Він був маленьким, блідим і одягненим у яскраво-рожевий водонепроникний одяг, хоча, як і в Кіри, у нього був спущений капюшон. Мряка зліпила його волосся; це міг бути будь-який колір між коричневим і русявим. Його ніс і щоки були рожевими, а очі приховані за запітнілими окулярами.

Кіра уже бачила окуляри. Командир Джоле мав трохи для читання наривків. Але більшість зі жменьки нещасних на Геї з гіршим зором просто примружувалися, як Аві. Дитина з урочистою цікавістю спостерігала за нею крізь об’єктиви. Хлопчик сказав: «Я Еллі. Ти в порядку?»

«Я в порядку», — сказала Кіра. «Іди геть. Іди… — Вона проковтнула, повертайся до роботи. Що взагалі діти тут робили? Вона піднялася на «…грати».

«Я не дитина», — сказав Еллі з величезною зневагою. «Мені вісім. Ти справді в порядку? Ти виглядаєш сумно. А ти вся мокра».

«Ти теж».

«Ти плачеш? Ти плачеш через дерево?»

«Ні!» сказала Кіра.

«Моя мама іноді плаче через дерева», — повідомив їй Еллі. «Це нормально сумувати через речі, якщо ти почуваєшся саме так».

Кіра глянула на нього якнайпильніше. Це не дало ефекту.

«Чи знаєте ви про інвазійну флору?» – сказав Еллі. «Ми проходили це в школі минулого року. Саме коли земні рослини починають переважати, і всі місцеві рослини вимирають. Це тому, що земні речі дійсно міцні, особливо земні речі, які потрапили в космос, тому ми маємо їх зразки. Я думаю, це насправді погано? Тому що Хризотеміда — це своя власна планета, у неї є свої дерева, і ми не можемо просто вбити їх усіх, перш ніж вони матимуть шанс розвиватися, як вони хочуть, коли ми навіть не звідси. Така моя думка».

«…Що?» здивувалася Кіра.

«Тож я вважаю, що ми не повинні мати земні дерева в університетських садках», — сказав Еллі. «Я думаю, вони повинні бути рідними, насправді. Я написав про це канцлеру. Моя мама сказала, що я можу». Він зняв окуляри, протер їх об водонепроникний плащ, від чого вони стали ще бруднішими, а потім одягнув їх знову. «У будь-якому випадку, якщо вам сумно через дерева, можливо, це допоможе? Це допомогло моїй мамі. Вона сказала, що почувається набагато краще після того, як я їй це пояснив».

«Залиш мене в спокої».

— Гаразд, — сказав