Julia Shperova - Хімера, Julia Shperova

 - Ти тихий сьогодні. Щось трапилося? Чи після вчорашнього все ще приходиш до тями? - пробурмотів Стівен, розплющивши очі.

 - Який ти спостережливий. Тобі б у поліції працювати, - з'їхидничав Тоні, але брат проігнорував цей випад.

- Значить, джин був з приводу, а не просто так?

- Мене не прийняли до Академії Мистецтв. Знов.

Похмуре небо прояснилося, ватяні хмари рішуче сповзли на південь і блідуватий сонячний диск висвітлив витягнуту смугу пляжу.

- Мені дуже шкода, Тоні. Я можу щось для тебе зробити? - Стівен торкнувся плеча молодшого брата і легко стиснув його. Тоні згорбився, знизав плечима і сьорбнув з термоса чай. На його колінах лежав чистий білий лист.

- Все, що ми могли зробити, ми зробили, чи не так? - Ледве помітна усмішка осяяла його обличчя і шрами стали непомітні від тієї усмішки.

- Ще не все втрачено. Адже можна спробувати на літню сесію влитися.

- Стів, ти просто як батько. Тебе, дрібну рибку викидає на берег, а ти до останнього намагаєшся зрозуміти в якому боці океан, хоча за хвилину рибалка добряче вдарить по тобі. 

- У цьому щось є, погодься, батько ніколи не здавався, і ти міг би хоч трохи взяти з нього приклад, - намагався підбадьорити брата Стівен.

Тоні озирнувся у пошуках фляги і не знайшовши її, розлютився ще сильніше.

- Тільки от батька більше немає. І моя мрія остаточно зруйнована. Адже це через тебе, Стіве, через тебе і твою родину я не вступив до Академії після школи. Мері закінчувала коледж, ти працював на трьох роботах, а мене залишили няньчитися з Джеєм. Ви говорили це всього на рік, правда? З того часу минуло, страшно сказати, сімнадцять років, Стіве. І ти вже великий бос, Мері суддя у самому Нью-Йорку, малий школу закінчує. А як же я? А я обійдуся, га?

- Я думав, ти щасливий з нами, Тоні. Хіба ні? Послухай, ти ж можеш вступити до Академії і наступного року.

Ентоні промовчав і Стівен знову заплющив очі.

- Розбуди мене за півгодини, Тоні, добре?

Тоні кивнув головою. Він розсіяно водив олівцем по паперу, розмірковуючи про те, чи випустили старого МакАдамса чи ні.

Джеймс потяг Пітера ближче до скель і переліску на західній частині пляжу. Він хотів подивитись на високі брили, що моторошним хороводом вишикувалися на пляжі. Чи то підкоряючись таємничій хлопчачій відвазі, чи з цікавості, але Джеймс вирішив видертися на скелю, користуючись виступами як сходинками.

- Подивлюся як там і назад. Має бути супер. Ти зі мною?

Пітер легенько поплескав себе по фіксуючій пов'язці на нозі.

- Я б залюбки, але моє багатостраждальне коліно просить пожаліти його. Воно, звісно, хоробре і сильне, але все ж таки не настільки, щоб чинити подібні героїчні подвиги. Але подумки ми з тобою!

- Гаразд, герою-страждальцю, чекай тут. Я гукну, коли дістануся.

Джеймс поліз на обрану скелю; забиратися виявилося непросто, доводилося чіплятися за крихітні сосенки і опиратися на велике каміння на схилі. Проте він швидко зігрівся і навіть спітнів.

Весь його шлях нагору зайняв близько двадцяти хвилин. Нарешті, важко дихаючи, Джеймс вибрався на вершину і притулився до великого виступу. Вітер тут збожеволів, він вив як шалений пес, намагався зірвати шапку з голови і жбурляв в обличчя хлопцю дрібний пісок.

Джеймс буквально повз скелею, притулившись до неї всім тілом, щоб його не знесло вниз. Підібравшись до краю, він знайшов змерзлий мох і вчепився в нього. Перед ним розкинувся могутній океан: вдалині виднівся якийсь танкер, а над хвилями кружляли безстрашні крачки. Величезні, завширшки з весь нескінченний пляж, темно-сірі хвилі набігали одна на одну і розбивалися об берег.

Якби він був художником як Тоні, він малював би океан саме звідси. Джеймс глянув униз - Пітер здавався майже крапкою.

- Все в порядку! Я нагорі! Звідси чудовий вигляд! - крикнув Джеймс і помахав другові. Пітер помахав і відійшов ближче до води.

Джеймсу сподобалося нагорі; лежиш собі, спостерігаєш за неспішними хвилями, сердитий морський вітер дме в обличчя, тріпає волосся, намагається засліпити тебе, і думки про домашні справи, про школу, про новеньких і про Полу здаються такими сміховинними. У такому місці можна розмірковувати про щось епічне і ніщо не відверне уваги. Був би він Наполеоном!

Хлопець відповз на півметра ліворуч, щоб сховатися від вітру за величезним валуном, який невідомо як вріс у скелю. Нажаль, Джеймс швидко підмерз і вирішив повзти назад. 

Знайти зворотню дорогу не склало особливих труднощів: пом'ятий мох і обламані гілки послужили непоганими орієнтирами. Джеймс обережно почав спуск; Пітер помітив друга і, кинувши "жабенят", підійшов ближче.