Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Час наче застиг навколо мене. Весь світ раптово затих, і всі звуки й рухи відступили кудись далеко, залишивши мене наодинці зі своїм гнівом. Серце калатало в грудях, але все інше стало дивно віддаленим, немов події навколо відбувалися десь у сні. Єдине, що я відчувала чітко це біль, глибокий і роздираючий, змішаний зі злістю, яка розпалювалася всередині, як неконтрольоване полум'я.

Емоції - страх, ненависть, розпач злилися в один потік, заповнюючи мене зсередини і вихлюпуючись у моїх руках. Вони тремтіли, але не від страху, а від сили, яка наростала, як гроза, що наближається. Вогонь усередині мене почав наростати, поглинаючи всі ті відчуття, які я більше не могла стримувати. Цей вогонь був частиною мене, моєю відповіддю на те, що сталося.

Я відчувала, як ця велетенська вогняна куляв моїх руках росла, набираючи силу,поглинаючи мій гнів, біль і усе те, що я так довго стримувала. Зупинитися я вже немогла, та й, мабуть, не хотіла. Цей вогонь був моєю сутністю, відображенням моєї душі, і я готова була змусити весь світ відчути те, що відчувала я. 

Я почала бігти, немов керована самим полум'ям, яке вирувало всередині мене, і кричала, вкладаючи у свій крик усю свою лють і біль.

Раз.

Два.

Три.

І я вбила. Однієї кулі вистачило, щоб перетворити Ліору на попіл. Моє тіло вібрувало від сили, яку я вивільнила, а світ навколо здавався нереальним. Я знала, що зробила, але не могла відчути нічого, крім порожнечі. Лише крики власного серця, яке розривалося на частини.

Я підбігла до брата.

-Наміде, братику, тільки не це!!!— притискаючи руки до його рани ридала я.

Він дивився на мене з легкою посмішкою. Кров текла по моїх руках, залишаючи на них теплі червоні сліди.

-Макі, не злись на мене. Я розумію, що був дурнем. Але ми змогли... Ліори більше немає... Дякую тобі за все, — хрипким голосом вимовив Намід.

І раптом він почав зникати! Просто розщеплюватися на частинки, немов пил.

-Наміде, стій! Наміде! Не залишай мене!— голосно ридала я, намагаючись утримати його, але він танув у мене на очах.

Від нього залишилась лише кров на стіні та моїх руках.

-Каре, він же повернеться? Він же не помер?—з розпачем в голосі я запитала, намагаючись знайти хоч якусь надію.

Каре з жалем у погляді приобійняв мене.

-Ні, Макі.Він не повернеться, —хрипким голосом сказав він. —Нам потрібно повертатися в теперішнє. Щось мені підказує, що це ще не кінець.

Його обличчя було збентежене, і він почав уважно оглядати печеру. А я просто сиділа і ридала, не відчуваючи нічого, окрім порожнечі й болю. Каре підняв рюкзак і почав складати туди якісь папери, які знайшов у печері. Потім підійшов до мене й сказав:

-Вже час.

Він взяв мене за руку, і час ніби зупинився навколо мене, але всередині все вирувало. Спочатку я відчула різкий тиск, наче мене схопили невидимі руки й потягли в невідомість. Моє тіло стало легким, як пушинка, але водночас кожна його частинка відчувала неймовірну тяжкість. Світ навколо почав змінюватися, зливаючись у суцільну туманну масу.

Я намагалася боротися з цим відчуттям, але швидко зрозуміла, що не можу контролювати те, що відбувається. Моя свідомість неначе роздвоїлася: одна частина залишалася в минулому, а інша занурювалася в теперішнє. Я не могла зрозуміти, що це за місце, де час не має значення, але відчувала, що мене тягне до чогось важливого.

Усередині мене вирувала тривога, але водночас було відчуття неминучості, ніби я повинна пройти через це, навіть якщо не знаю, що чекає на іншому боці. Моє серце билося так швидко, що здавалося, воно ось-ось вибухне. Але, незважаючи на це, я відчувала дивний спокій, ніби все це вже було частиною мене, частиною мого шляху.

І раптом, як за помахом чарівної палички, усе змінилося. Я відчула себе так, наче мене вирвали з одного часу й кинули в інший. Земля під ногами здавалася нереальною, повітря було важким, насиченим старими спогадами та забутими моментами.

-Ми повернулися...

Я повинна була б радіти цьому, але емоції від втрати Наміда були сильнішими. Від сліз уже боліла голова, обличчя палало, а в грудях пекло.

-Іскорко, нам треба швидко сховатися.

Я не розуміла навіщо, але вже не могла нічого запитувати чи заперечувати. Каре тягнув мене через місто, якого я ніколи раніше не бачила. Потім ми прийшли до якогось п'ятиповерхового будинку. Ми піднялися на третій поверх, Каре відкрив двері й запросив мене всередину. Квартира була звичайна, але затишна. Я пішла до ванної, щоб змити кров з рук. Сльози знову покотилися по моїх щоках, наче рясний дощ. Я пішла до вітальні, де на мене вже чекав Каре, розглядаючи папери, які він забрав із печери.

-Що там таке?—  запитала я намагаючись стримати схлипи

-Сядь.

-Га?

-Ліора насправді не була кривдницею.