Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Каре і я сиділи біля річки, відпочиваючи після напруженого бігу. Наше дихання поступово заспокоювалося, а серце стукало вже не так сильно. Небо над нами починало переливатись кольорами заходу, а спокій води відображав бліді обриси хмар, мов дзеркало іншого світу. Ми знали, що треба поспішати, але ці кілька хвилин тиші, здавалось, були єдиним, що тримало нас на грані розуму.

Каре, піднявшись з місця, простягнув мені руку. Я вловила цей момент, коли всі його турботи і хвилювання були заховані за маскою рішучості. Його очі сяяли силою, хоча глибоко всередині я відчувала, що він переживає не менше за мене.

— Час йти, — сказав він, і в його голосі не було сумнівів.

Ми рушили вперед, обережно крокуючи між деревами, що стояли мовчазними вартовими лісу. Кожен наш крок був настільки тихим, наскільки це було можливо, щоб не порушити спокій, що панував навколо. Вітер легенько погойдував листя, і здавалося, що сам ліс дихав разом з нами.

Каре був готовий до битви. І я також. В нас не було вибору: ми повинні знайти Наміда, перш ніж він потрапить у ще більшу небезпеку. Ліс ставав густішим, а стежка, якою ми йшли, звужувалася, наче природа сама намагалася нас затримати, сховати від нашої місії.

Невдовзі ми натрапили на вузьку стежку, яка вела до темної печери, схованої між великими каменями. Від неї віяло чимось давнім і недобрим, наче вхід у саме серце таємниць цього лісу. Вхід до печери був прикритий густими гілками, що створювали химерні тіні, ніби попереджаючи нас про небезпеку.

— Це тут, — шепнув Каре, киваючи в бік печери. Його голос був схожий на шелест листя, що звучав таємничо і водночас запрошував нас всередину. — Він всередині.

Я кивнула і зібрала всю свою рішучість в кулак, готуючись до того, що нас чекатиме далі. Ми обережно підійшли до входу, розсовуючи гілки і зазираючи в темряву, яка панувала в печері. Здавалося, що там всередині хтось чекав на нас.

Як тільки ми зайшли, повітря навколо стало холоднішим, немов саме місце відштовхувало нас. Усередині було тихо, лише рідкі каплі води падали з каменів, створюючи відлуння, яке здавалося занадто гучним у цій тиші. Ми обережно йшли вперед, наші кроки відлунювали в порожнечі печери. І ось тоді ми побачили їх.

Намід стояв спиною до нас, дивлячись вглиб печери, де була дівчина. Її фігура здавалась темною тінню на тлі сірого каменю. Вона повернулася до нас, і в її очах заграв холодний вогонь — не ворожий, але й не дружній.

— Ви все ж таки прийшли. Я Ліора. — промовила вона, ніби чекала на нас весь цей час.

— Наміде, що ти тут робиш? — з болем у голосі запитала я, наближаючись до нього. — Пішли з нами.

Намід мовчав, дивлячись на Ліору. Він, здається, був поглинутий якимись своїми думками, і лише поглядом відповідав на наші слова. Його мовчання було таким важким, що здавалося, воно ось-ось роздавить нас.

— Твоя сестра хоче, щоб ти пішов з ними, — раптом сказала Ліора, поглянувши на Наміда з іронічною усмішкою. — Але, здається, ти не готовий залишити це місце.

— Що ти тут робиш, Ліоро? — нарешті запитала я, намагаючись зрозуміти її мотиви.

Вона посміхнулася, але в її усмішці не було тепла.

— Повертаю борги. А ви — ви просто випадкові свідки.

— Борги? Які ще борги? — не витримав Каре, підійшовши ближче. Його погляд був сповнений гніву і нерозуміння.

Ліора тільки знизала плечима, наче це було щось незначне.

— Твоя сестра набагато розумніша за тебе, Намід. Вона знає, що не все так просто, як здається, — сказала вона, дивлячись на нього з легким презирством.

Ці її слова зачепили мене, змусивши задуматися, що вона має на увазі. Але не встигли ми щось запитати, як Ліора раптом зробила рух, і в наступний момент стало зрозуміло, що час на розмови закінчився. Її рука блискавично потягнулася до Наміда, і в повітрі пролунав крик болю.

Намід впав на коліна, тримаючись за живіт, де тепер темніла рана. Кров почала повільно витікати з-під його пальців, залишаючи темні плями на холодній підлозі печери. Каре миттєво кинувся до нього, а я, не думаючи кинулась на неї.

Ліора відступила, дивлячись на нас з холодною байдужістю, наче все, що відбувалося, було просто грою, де вона вже знає, як все закінчиться.

— Наміде , ні!!!— закричав Каре, намагаючись притиснути руки до рани Наміда, щоб зупинити кровотечу. Але його голос зривався, і в ньому звучала така відчайдушність, що в мене мурашки побігли по шкірі.

Я відчувала, як у моїх руках виникає вогняна куля. Велетенська. Емоції вирували у мені і я була готова вбити Ліору.

—Ви не думайте, я не кривдниця— тихо промовила вона

А я кинулась на неї з криком.

—Суко!!!Ти відплатиш за це!