Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Ми з Каре повільно просувалися вперед, намагаючись зберегти тишу. Ліс оточував нас темною стіною, кожен шурхіт листя здавався нам кроками невидимого ворога. Ми обшукували кожен кут, заглядали під кожен кущ, але наші очі не піднімалися вгору — ми були настільки зосереджені на землі під ногами, що й не підозрювали, що хтось може ховатися вище.

— Чому ми ховаємося? Ми ж могли б їх вбити і без магії, — Я  нахилилась до Каре і шепнула йому на вухо, намагаючись приховати нервове тремтіння в голосі.

— Щось з ними не так, — відповів він. — Наша магія тут не діє, і це їхній ліс, вони знають, як тут усе працює. Нам краще не перетинатися з ними.

Каре намагався зберігати спокій, але я бачила в його очах тривогу. Ми залишалися на дереві ще хвилин п'ятнадцять, спостерігаючи, як вони нишпорять навколо, обшукуючи все поблизу. Їхні рухи були надто впевненими, наче вони знали кожен камінчик цього лісу.

— Ямі, пішли в іншу сторону пошукаємо. Вони видно з'їбатись встигли, — сказав один із них, і ми з Каре завмерли, чекаючи, коли вони нарешті підуть.

Здавалося, що час розтягнувся, але ось нарешті вони почали віддалятися, їхні кроки ставали все слабшими і слабшими, поки зовсім не зникли. Ми повільно злізли з дерева, намагаючись не зробити жодного зайвого звуку. Як тільки ми опинилися на землі, Каре міцно схопив мене за руку і рішуче потягнув вперед. Ми почали бігти, відчуваючи, як страх і адреналін розганяють кров у жилах. Здавалося, що сили відкрилися в нас ніби з нізвідки — ноги несли нас крізь ліс так швидко, що навколишні дерева перетворювалися на розмиті тіні.

Ліс почав рідшати, і ми вибігли до річки. Я відчула, як ноги підкосилися від виснаження, і впала на землю, хапаючи повітря жадібними ковтками. Здавалось, що легені ось-ось вибухнуть від болю, але всередині мене почало розповзатися радісне полегшення. Нарешті, ми вирвалися з цього зловісного лісу.

Я піднялася на тремтячих ногах і підійшла до річки, щоб напитися води. Вода була холодною і свіжою, і я пила її, немов три роки не відчувала на смак нічого подібного. Це було неймовірне відчуття — як перший ковток води після довгої спраги.

Відпочивши кілька хвилин, я вирішила перевірити свої сили. Зосередилася і спробувала створити вогняну кулю. Я відчула, як тепло наповнює моє тіло, і ось переді мною з'явилася яскрава куля вогню. Вона танцювала в повітрі, мов жива істота, і я відчула, як моє серце сповнюється тріумфом.

— Каре, тепер все добре, ми в безпеці! — радісно вигукнула я, відчуваючи, як страх відступає, поступаючись місцем відчуттю перемоги.

— Швиденько перепочинемо і підемо до Наміда. Він має бути десь поруч, — серйозно відповів Каре, але я бачила, як його губи кривляться в легкій усмішці. Ми знали, що небезпека ще не минула, але зараз, біля цієї річки, знову відчули себе сильними.

Ліс, який тільки-но був нашим ворогом, тепер залишився позаду, і ми були готові до нових випробувань, які на нас чекали.

— А що робитимемо, якщо не вдасться переконати Наміда піти з нами?

— Якщо не вдасться, то не вдасться... — Каре розчаровано зітхає, опускаючи погляд. — Головне - ведмедик. Це його свідомий вибір, і він вирішив піти сам.

— Він завжди таким був... — зітхаю, дивлячись у далечінь.

— Що ти маєш на увазі? — Каре піднімає на мене очі, в яких з'являється цікавість.

— Впертим. І завжди робив усе наперекір. Одного разу Намід втік з дому, лише тому, що батько попросив його прибратися в кімнаті, а він вирішив, що там і так чисто. Це було смішно і водночас сумно... — я мимоволі усміхаюся при згадці, але одразу ж ця усмішка гасне. — Тому не засуджуй його за цей вибір. Намід просто не може діяти інакше. Він завжди слухав лише своє серце, навіть якщо це веде до неприємностей...

— Ти дуже за нього хвилюєшся, так? — Каре питає з жалем у голосі, уважно дивлячись на мене.

— Занадто сильно... — тихо відповідаю, відчуваючи, як на душі стає важче.

Каре підходить ближче, торкаючись моєї руки, наче намагаючись передати хоч трохи своєї сили. Його теплі очі говорять більше, ніж будь-які слова. У ці хвилини я розумію, що він теж хвилюється, і, можливо, навіть більше, ніж намагається показати.

— Не варто втрачати надію, — каже він, стискаючи мою руку трохи міцніше. — Ми зробимо все можливе, щоб повернути його.

Я киваю, відчуваючи, як його підтримка надає мені нових сил. Але в глибині душі знаю, що цей шлях буде нелегким, і ніхто не може гарантувати, що ми зможемо переконати Наміда. Ми ще не знаємо, що на нас чекає в майбутньому.