Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

— І що робити будемо? Вікна тут не відкриваються, вибивати їх — занадто шумно буде, — прошепотіла я, відчуваючи, як наростає тривога.

— Іскорко, не панікуй. Спершу обдивимося кімнату, — спокійно прошепотів Каре, хоча в його очах я помітила ледь вловимий відтінок занепокоєння.

Ми почали уважно оглядати все навколо. Полиці, заповнені старовинними книгами, картини в потьмянілих рамах, старовинні стільці, камін, і навіть масивний стіл, що стояв у кутку кімнати. Кожен предмет у цій кімнаті, здавалося, зберігав сліди минулих століть, немов був свідком подій, що відбувалися тут давно. Проте наша увага зупинилася на старому килимі, що прикрашав підлогу. Він виглядав як залишок колишньої розкоші — темно-бордовий, з золотистими нитками, що мерехтіли в променях світла. Візерунки на ньому були складні, переплетені геометричні форми змішувалися з квітковими орнаментами, додаючи килиму таємничого шарму.

Коли ми підняли килим, під ним виявився старовинний дерев'яний люк з металевою ручкою, який був майже непомітний у підлозі. Люк здавався частиною цієї похмурої кімнати — деревина була старою і потрісканою, а метал мав сліди іржі, що свідчили про його давність. Цей люк, схожий на двері до іншого світу, вів у темряву підвалу, яка відразу ж викликала у нас відчуття тривоги. Важкі дошки скрипнули, коли Каре підняв люк, відкриваючи круті кам'яні сходи, що спускалися у невідомість. Відчувався сирий запах вологи і старого каменю, що додавав місцю ще більшої загадковості.

— Полізли, це поки єдиний можливий спосіб втечі, — тихо сказав Каре, хоча в його голосі вловлювалася напруженість.

Ми обережно спустилися, прикриваючи люк за собою. Підвал був просторий, але низький, зі стінами з грубих кам'яних блоків, що на дотик здавалися вологими. Єдине джерело світла — тьмяна лампа на стелі, що відкидала м'які, майже примарні тіні на підлогу, вкриту товстим шаром пилу і павутиною. Тут панувала затхлість і вологість, яка свідчила про те, що це місце давно не відвідували.

У кутку підвалу стояла стара дерев'яна шафа. Вона була потемнілою від часу, дверцята перекошені, а поверхня вкрита товстим шаром пилу. Шафа виглядала масивною і надійною, але, при детальному огляді, ми помітили, що вона трохи відступає від стіни, неначе приховує за собою щось важливе.

Каре тихо висловив свої здогадки, і ми почали обережно зрушувати шафу. За нею відкрився вузький прохід, такий тісний, що доводилося стискатися, щоб пройти. Тунель, що тягнувся далі, здавався нескінченно довгим і темним, немов змія, що ховається в глибині землі. Кам'яні стіни тунелю були нерівними, покритими товстим шаром моху, який світився зеленим відтінком в тьмяному світлі. Волога стікала тонкими цівками, збираючись у маленькі калюжі на підлозі, вкритій слизом.

Наші кроки лунали в тиші, розриваючи густий морок, що охоплював нас з усіх боків. Іноді здавалося, що в темряві щось ворушиться, але це, напевно, було просто відлуння наших власних кроків. У стінах тунелю з’являлися маленькі ніші, де колись, можливо, були світильники або інші предмети, але тепер вони були порожніми і темними, як зяючі очниці.

Після довгого і виснажливого шляху ми нарешті натрапили на щось, що відрізнялося від решти тунелю. Перед нами у стелі виднівся круглий люк, зроблений з важкого металу. Навколо нього виднілися сліди іржі, але конструкція виглядала міцною і надійною. Важка металева ручка чекала, поки її повернуть.

— Я перший, Іскорко, — сказав Каре, взявши мене за руку і піднявшись, щоб відчинити люк.

Люк виявився досить важким, але спільними зусиллями ми змогли його підняти. Потік свіжого повітря увірвався до нас, приносячи з собою запах нічного лісу і прохолоду, що освіжала після задушливого підвалу. Крізь отвір у стелі ми побачили нічне небо, всіяне зірками, і верхівки дерев, що тихо колихалися під легким вітерцем.

Ми обережно вибралися на поверхню і опинилися на краю лісу. Навколо нас стояли високі дерева з густими кронами, а земля під ногами була м’якою від опалого листя. Ліс здавався спокійним, але водночас загадковим, і тільки легкий шелест листя порушував тишу. Відчуття полегшення змішувалося з тривогою: що чекає на нас попереду?

— Треба звідси швидко бігти, думаю, вони скоро почнуть нас шукати, — прошепотів Каре, прислухаючись до звуків навколо.

Не встиг він договорити, як з лісу долинув звук голосів.

— Далеко вони не зїбуться, десь тут знайдемо цих мандрівників! — пролунало крізь дерева.

Це був голос темноволосого. Мене охопив холодний страх, адже в цьому лісі наша магія не діяла. Що ж нам робити тепер? Каре швидко схопив мене за руку і потягнув кудись вбік.

— Іскорко, хутко лізь на дерево! — прошепотів Каре, підсаджуючи мене до найближчої гілки.

Я схопилася за міцну гілку і почала лізти вгору, аж поки не знайшла ідеальну, товсту гілку, сховану в густому листі. Вона здавалася достатньо надійною, щоб витримати нас обох.

— Каре, давай сюди! — прошепотіла я, вмощуючись на гілці.

Він швидко піднявся до мене і сів поряд. Ми встигли в останню мить, бо чоловіки вже підійшли до місця, де ми були буквально кілька хвилин тому. Каре приклав палець до губ, даючи знак мовчати, і я відчула, як стискається моє серце, бо страх переповнював мене.

— Я чую їх. Тхне їх паршивою магією, ці двоє десь тут. Ховайтеся, сучки, все одно вас знайдемо! — голос темноволосого лунав в темряві, пронизуючи нічний ліс, і я відчула, як всередині все стискається від страху.