Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Стискаю міцно зуби, відчуваючи, як кожен м’яз у моєму тілі напружується до межі. Наче звір, затиснутий у кут, я відчуваю, як гнів починає вирувати всередині мене, немов лавина, готова знести все на своєму шляху.

— В сенсі? Ти про що кажеш?— мої слова лунають різко, як удар батога, відбиваючись у порожній кімнаті. Ця розмова мені ой як не подобається, і холодний піт уже починає прокрадатися по спині.

Каре дивиться на мене з виразом, у якому змішалися печаль і тривога. Його очі, зазвичай такі яскраві й палаючі життям, зараз тьмяні, мов згасаюче полум’я. У його руках — стопка пожовклих від часу паперів, що виглядають так, ніби можуть розсипатися від найменшого дотику.

— Ці папери вона залишила в печері. Тут написано, що насправді не вона вбила вашу матір,— говорить він тихо, ніби кожне слово, яке він вимовляє, може зруйнувати крихкий світ навколо нас.

Мій розум не встигає осмислити його слова, як у мені спалахує буря. Я різко піднімаюся, ніби від удару електричним струмом, і мій голос здіймається вгору, наче крик розгніваного птаха.

— А брата вона мого для чого вбила!?— мій крик виривається з грудей, і здається, що стіни починають тріщати під тиском моєї люті.

Каре залишається спокійним, але його обличчя стає ще блідішим. Він робить крок назад, ніби намагаючись дистанціюватися від мого гніву, але водночас не хоче залишити мене одну в цей момент.

— Ліора була боржницею. І щоб повернути борг, вона мала вбити тебе і Наміда. За цим усім стоїть інша людина. І цей хтось підлаштував усе так, щоб ми думали, що вона кривдниця, — його слова, мов холодні крижані голки, пробираються глибоко в моє серце, залишаючи по собі криваві сліди.

Я не можу повірити в те, що чую. Мій розум намагається скласти шматочки цієї жахливої головоломки, але чим більше я намагаюся це зробити, тим менше сенсу бачу у всьому цьому. Супер! Просто супер! Мій брат помер просто так виходить!? Як взагалі це може бути правдою?

— І як це можливо? Тобі що, батько не сказав ім’я кривдника?! — у моєму голосі відчувається розпач, я ніби намагаюся вхопитися за останню ниточку здорового глузду.

Каре зітхає, його плечі, здається, стають важчими від невимовного тягаря. Він дивиться на мене з виразом, у якому читається щось більше, ніж просто біль.

— Ні. Мені її ім’я сказали лише коли я опинився в минулому. І розповіли її історію, — він робить паузу, ніби зважує, чи варто продовжувати. — Але це ще не все, Макі. Це ім'я не її, а його і воно— моє. Насправді я — кривдник.

Слова Каре вдаряють мене, як грім серед ясного неба.Я відчуваю, як земля під ногами починає хитатися, і світ навколо мене стає розмитим. Це має бути жарт, правда? Чи, можливо, це все лише кошмар, з якого я ось-ось прокинуся?

— Що ти сказав? — прошепотіла я, намагаючись зберегти контроль над своїм голосом, який ось-ось може зірватися. — Але ти ж кохав мене...і...і...

Каре скручує мої руки і зв'язує їх за спиною, сідає навпроти мене. Я намагаюся використати магію, але нічого не відбувається! Серце починає шалено битися, немов птах, що заплутався у пастці.

— Я грав з вами. Не було в мене з вашим батьком домовленостей. Він зробив для мене дещо дуже погане. За що я і помстився. А потім я дізнався, що батько ваш зібрався відправити вас у минуле, аби мене вбити. І я вирішив, що це буде дуже весело.

— Але...але я кохаю тебе! І ти мене! Що взагалі відбувається?! Цього бути не може,— мої слова стають все більш розпачливими, але в очах Каре не відбивається жодного жалю.

— Кохаю...— він розтягує це слово, наче пробує його на смак. — За тобою було цікаво спостерігати. Намід виявився розумнішим. Але Ліора допомогла з ним розібратися.

По моїх щоках починають котитися гарячі сльози, обпікаючи шкіру, наче розплавлене залізо.

— Чому Ліора його вбила?! І чому ти не вбив нас з самого початку?

— Іскорко, про Ліору я сказав правду, вона була боржницею, але не моєю. І їй потрібно було вас вбити. А я? Я вже казав, з вами цікаво було грати. А тепер прийшла і твоя черга, Макі.

Я не придумую нічого краще, ніж зробити вигляд, що у мене приступ.Я падаю на спину, починаю крутитися і випадково зачіпаю стіл з вазою. Вона летить на підлогу і розбивається на тисячі уламків. Каре усміхається і виходить з кімнати. В мене з'явився шанс! Я обережно підчіпляю скло від вази і, хоча не з першої спроби, але розрізаю мотузку на руках. У цей момент в кімнату повертається Каре.

— Полегшало?— він підходить до мене і дивиться просто в очі, зловісно посміхаючись.

— Прощавай, — каже він мені, відкинувши будь-які маски.

Але в цей момент я замахуюсь і ріжу склом йому шию. Він падає на підлогу і починає хрипіти, намагаючись зупинити потік крові.

— Кхг...Ти що робиш? — хрипить він і тримається за шию, з очима, повними жаху.

— Ти вбив мою маму. Через тебе помер мій брат. І ти тільки що хотів позбавити життя мене. Що я мала робити? — голос мій залишається холодним, як крига, хоча всередині мене все палає.

Я відходжу від нього, і, не обертаючись, виходжу з кімнати, вибігаючи з цього чортового будинку. Сльози річками течуть по щоках, обпікаючи мою шкіру. Я втратила батька та брата. А хлопець, якого я кохала, виявився кривдником. Що я не так зробила в цьому житті?

Зупинившись на вулиці, я дивлюся на темне небо, намагаючись знайти відповіді у його безкрайніх просторах.Чому доля так жорстоко знущається наді мною? Що я зробила, щоб заслужити таке випробування?

Загадковий вітер, який здається, намагається заспокоїти мою душу, обвіває моє обличчя, але не приносить полегшення. Тепер, коли все руйнується, я залишаюся одна, без того, хто міг би мене підтримати.

Я біжу далі, не зупиняючись, не озираючись назад, залишаючи позаду будинок, що став свідком стількох зрад і страждань. Усередині мене кипить ураган почуттів, але я знаю одне: я повинна вижити.

Моя воля до боротьби стає сильнішою, ніж коли-небудь. Я більше не дам себе обдурити, більше ніколи не стану жертвою. Моє серце, хоча й розбите, тепер горить яскравіше, ніж будь-коли раніше.