Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 13

Слід було триматися Ру, бо зараз, проходячи недалеко від гуртожитку, мене нанизує на голку страху. Сьогодні прокляте сонце проводить теплими долонями по шкірі обличчя на відміну від учора, коли вилила на себе відро крижаної води й сиділа в сирій вежі, зігріваючись невідомим способом. Маги вогню та повітря вбрані занадто легко, однак мені в бавовняній сорочці трохи морозно.

Думка про зустріч з Дейвом віч-на-віч викликає дрижаки, тому продовжую блукати студентським парком, нескінченими доріжками, ігноруючи дивні погляди. Я наробила шуму довкола свого імені, але цим привернула увагу та підчепила Люци на гачок.

Правда, хто кого тягає за ниточки, то вже інше питання.

Ру ховає таємниці за усмішкою, а Люци —  за тишею.

Підготовка до дня заснування Академії стихійного знання та столиці Феєріалу триває повним ходом. Маги землі насичують десятки дерев силою, гальмуючи процес жовтіння листя та дедалі більше перетворюючи це місце на старий Лондон. Намагаються зберегти показний вигляд академії через приїзд гостей.

Пам’ятаю, як Дейв казав про парад лицарів та бал. Звучить цікаво та по-середньовічному, але в цьому є щось людське: збереження традицій. Цей світ також має свою історію та розвиток, релігії та забобони, але він явно не для мене.

Фиркаю.

Оминаю магів у різнобарвних формах. Чимала кількість з них носять проарії. Студентів так багато, що зайнята кожна бісова лавка ба навіть широкі сходи до усіх восьми навчальних корпусів. На одній з лавок помічаю групку дівчат-рейлі в академічній формі (в довгих сарафанах з пухкими рукавами під колір стихії), однак на їхнє волосся огорнуте в різнобарвні хіджаби. Добре, що в Аріусу існує повага до людських релігій.

Прислухаючись до розмов, я різко гальмую.

— Ні…

Вони… ні. Ні, ні, ні.

НІ!

Якісь працівники в зеленій робочій формі б’ють долонями по розхитаних стінам, здригаючи землю. Закинутою спорудою йдуть ревучі тріщини, а кілька студентів плескають у долоні, підтримуючи працівників. Магів землі. Можливо, рейлі, бо брудну роботу виконуємо лише ми.

Та начхати, хто вони! Ці покручі знищують залишки приміщення для малювання! Мої малюнки, мою схованку, начерки, нотатки, дивні ескізи невідомого та містичного художника…

Я обертаюся до цього жахіття спиною, тяжко вдихаючи. Сюди з’їдуться найзаможніші люди з усього Феєріалу. Може, навіть з інших континентів, не вважаючи утримування рейлі варварством, бо Асмодей щедро платить грошики, мовляв, такі вже у феєріальнців традиції рабства, любі гості! Асмодей знищує все старе та непоказне.

Я підводжу очі й помічаю на лавці перед собою дівчину з коротким рожевим волоссям та довгою гривкою. Вона вбрана в білі кеди та чорну сорочку, заправлену в джинси. Закинула ноги на лавку, сівши по-турецьки, і демонстративно схрестила руки, задумавшись.

— О. Людина, — пояснюю собі, а тоді ледь усміхаюся: — Людина.

Ідучи прямо по огородженій клумбі, топчучи квіти та ігноруючи вигуки якихось магів, я спиняюся біля дерев’яної лавки з вигнутою спинкою, загороджуючи собою сонце.

— Привіт.

Дівчина підводить на мене зелені очі. Тоді супиться, оглянувши людський одяг.

— Ти хто?

— Дінара, — простягаю долоню. — Українка та болгарка.

Рейлі совається, ігноруючи мою руку (я також цураюся доторків у цій божевільні), тому просто сідаю на лавку поруч, так само нахабно закинувши на неї ноги.

— А тебе як звати?

— Гвендолін, — невдоволено видає дівчина з кругленьким личком та густо нафарбованими віями, але принаймні перестає схрещувати руки. — З Німеччини.

— О. Була там кілька разів. Навіть мову вчила, — натягнуто усміхаюся, підібгавши вуста. — Але тепер це немає сенсу. Нашу ідентичність вбили. Феєріальські слова нібито рідні, але язик плутається, а звуки дуже дивні та різкі. Коли розмовляю, то відчуваю, що зачарована, бо не контролюю цього. Навіть половину лайки забула. У них же тут якась своя феєріальська мова, свої відповідники, а деяких слів взагалі немає, і вони застрягають у мене в горлі та втрачають сенс. Ні тобі англійської, німецької, болгарської… Щось блокує мій розум.

Так багато речень з моїх вуст.

— Ага. Я також не розумію, як це працює. — У Гвендолін низький, але водночас приємний голос. — Поняття бісового не маю. Тому просто розмовляю, не думаючи про це. Так легше. Все-таки це не найбільша проблема. Головне, що знаю їхню феєріальську в ідеалі. Не треба вчити граматику чи правопис, як от тим, хто тут народився.

— Ага, а от писати ще моторошніше! Рука сама по собі живе.

На щастя, малюється повсюди однаково.

— Щоб це зрозуміти, треба вчитися, а особисто я на лекції не ходжу, — фиркаю. — А яка в тебе стихія? Не бачу проарії. Де ховаєш?

— Вода. Вона в кросівку. Головне, щоб торкалася голої шкіри, і тоді працюватиме.

— Візьму це на замітку. І як давно тебе сюди притягли?

— Місяць тому. Пізніше, аніж інших. Мені тільки стукнуло вісімнадцять, а на наступний день почалося! Старша сестра ввечері вийшла в магазин. Їй вже двадцять, але такого прокляття, як я, вона не має. Ця сила не передається по крові, а з’являється випадково. Кому пощастить, називається. Того вечора якісь типи взялися нізвідки. Ще і я себе якось дивно поводила, — понуро веде Гвен. — Ніби щось керувало мною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍