Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Так, теж саме, — тяжко зітхаю. — Виловлюють нас, щоб ми їм тут служили та на колінах повзали за безоплатну їжу.

Гвен пирхає, розглядаючи свій зелений манікюр, який вже давно слід зняти. Надто довгий, досі людський. Я ледь обертаю до неї голову:

— Тебе хтось торкався?

— На практиці одна дівчина. Я ходжу на лекції та тренування, щоб хоча б зрозуміти, де знаходжуся… Дізналася нещодавно, що істинні маги, які приходять сюди на навчання, одразу обирають собі напрямок розвитку, спеціальність. Наприклад, вогневик, окрім своїх особливих стихійних предметів, може подати документи на вивчення дисциплін лікаря чи вчителя. А от рейлі обирають напрямок розвитку лише на другому курсі, бо на першому лише пізнають світ та вчать історію.

Мені хочеться розреготатися, однак цікаво, на кого вчаться Ру з Люциліаном. На клоунів? Перший точно, а от другий схожий на слідчого чи криміналіста. Жахає.

Суджі колись казала, що хоче піти на психологію, бо цікавилася нею ще вдома, в корейському місті Ульсан. Завжди щось торочила про Карла Юнга та аналізувала мої думки вголос, наче я її піддослідна.

— Вони… ніби заряджають нас, — збивається з думки Гвен, —  наче пістолети чи гармати, щоб потім видавали силу, коли буде потрібно. Лишилося лише знайти спосіб підкорити наш розум та контролювати, наче роботів.

— Отож, трясця! А хрін їм. Люди вже не такі тупі, щоб вестися на цю фігню. Всрались та й криво! — вигукую навмисно голосно, щоб усі довкола почули, а Гвендолін тихо сміється. Вона раптом лізе до кишені джинсів.

— Цигарку?

— Звідки? — я вивчаю її бліде ластовиння та весело зіщулюю очі.

— Треба завжди шукати своїх людей.

Я вагаюся, бо завжди уникала алкоголю й паління, дбаючи про здоров’я, однак…

— Чому б і ні?

Я вже палила одного разу в старшій школі, а якщо це допоможе зблизитися з подібною собі, то варто спробувати. Слід підлизатися. Тому перехоплюю цигарку та затискаю поміж зубів, жмурячись яскравому сонцю, що підіймається дедалі вище.

— Тримай, — Гвен натискає на запальничку, і я піддаюся вперед, наставляючи цигарку на вогник. Коли та запалюється, вдихаю в себе їдкий дим, не в змозі стримати легкий кашель, невдоволено суплячись. Гвен ледь реготить, ледь озираючись. — Інес казала мені, що, як маг води, я здатна зцілювати. Це тонка наука, і вона завжди про неї торочить, коли приходжу, та розповідає про мій потенціал. Навіть не знаю, на чиєму вона боці. Рейлі чи істинних магів. Сама ж лише напівмаг.

Я киваю, згадуючи миле личко з смарагдовими очима, які рідко, але мерехтять. Слід буде навідатися до неї, бо друзів, як таких, більше не маю.

— Якщо в їхніх планах мати нас за рабів, — починаю видихаючи клубок диму, — то чому не викрадають ще дітьми?

— Казали, що сила проявляється лише після вісімнадцятиріччя. У них є закляття, що вираховує нас. Всі ці зачаровані речі з інших континентів. Артефакторія на цій планеті найпотужніша. 

Аріус… Планета магів. 

— Навіть магічне опалення створене за допомогою артефактів. 

— Ти з якого гуртожитку?

— Перший.

Мимо.

Гвен зітхає:

— Я краще вивчала б артефакторію, але лише стихійники викрадають людей. Здібності магів з інших материків на Землі не проявляються. А взагалі це надто довгий історичний процес, щоб зараз тобі розповідати.

Гвен повільно опускає ноги та ставить їх на землю, поки я роблю ще одну затяжку, скидаючи з плечем вагу вчорашнього дня.

— Ти казала щось про своїх людей… І де ж їх знайти?

— А тебе не ректор прислав?

— Я тільки від нього. Вчора закинув мене до Вежі Правосуддя.

Дим клубочиться довкола мене.

— Я шукаю спосіб втекти. Магів, що перевозять контрабандою, — веду. — Якщо в тебе є цигарки, то є і зв’язки.

Гвендолін мовчить, повільно підводячись з лавки. Обертається до мене, вклавши руки до кишень джинсів. Вона низька й округла, але підібрала вдалий одяг.

— Чула, що є один малий. Рідко з’являється. Наступного разу аж на бал заїде та бігатиме вночі десь по корпусах. Можна перехопити.

— Замовиш за мене слівце?

— А мені що з того? — скептично веде дівчина.

Я лукаво усміхаюся:

— Моє мовчання.

— З твоїм авторитетом тобі ніхто не повірить, Дінаро Дільшат, — хмикає Гвен, трохи шокуючи мене, а тоді хутко крокує кам’яною доріжкою. Я суплю брови аж раптом переді мною з’являються одразу три маги: дві дівчини та хлопець в зелених формах.

— Ми цілий місяць садили ті квіти, — починає перша пані, вказавши пальцем на газон позаду. Я облизую вуста, а тоді ледь усміхаюся, зачарована блискучим ходом подій.

— Цигарки на території академії заборонені, — додає хлопець, а я вже тушу бичок об підошву кросівок.

От же Гвен. Вдало позбувається підозрілих людей. Розумниця.