Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Відійшовши кроків на десять, я відчув, що дурію. Вирвав кільце, запустив гранатою. Вона зірвалась, не долетівши до землі.

— Ну що ж! — сказав я, трохи оглушений вибухом.

Дивно, що мене не зачепив жоден осколок, бо я чомусь не встиг лягти і закрити голову руками, як це приписувала інструкція для новобранців.

— На життя чи смерть, то на життя чи смерть, — змолов про себе якусь нісенітницю. — Якщо минула вас смерть, то живіть. — Впоміж із гулом чув лемент "Nein!". — Ні то ні — додав за тою ж дуркуватою формулою. — Війна то війна… Але я полоненими ситий по горло.

Їх було троє, і за законом я мусив би одвести їх на збірний пункт. Але чи троє? Той, якого я вмастив по голові, здається, не дихав. Під кулаком моїм проломився черепок. Нехай не лізе, це він, підлий, огрів мене межи очі й заходився здирати наплічник.

У моїй душі творилося щось несусвітенне. Своєї біди я більше не вмів передчувати. Хіба не було несусвітністю, що я полишив без нагляду полонених, за яких відповідав перед Смершем, що вершив суд, що подався на хутір без шмайсера, адже гестапівці не посміли б мене бити серед пустелі; турбуватися за якогось безрукого і безногого параноїка, а вбивати трьох здорових чолов’яг, які з часом змінили б свої погляди на парадокси довколишньої дійсності і стали б корисними людству людьми? А чому вірити Ернестові? Він більше симпатизує дезертирам, ніж якомусь живолупові з Харківщини, живоглотові з Чернігівщини, головорізові з Донбасу чи Одеси, який поневолює його землю, прийшов непрохано до хати й не хоче вийти. Відмовляється вийти.

Отож-то: з мене пробивається щось людське, а перетворюється в звіряче, допотопно дикунське. Я, отже, навіть не одиниця, — потвердили б вожді народів і слухняних мас.

Ернест мешкає в чепурному котеджику над потічком, який теж зветься Сомешем, і якимись звивинами та гротами в тілі плато сполучається з Сомешем-великим, що впадає в Тису. Тракт огинає цю місцину досить оддалеки, осідок не видно з жодного боку, де рухаються перегінні стада, обози, тепер — війська.

— Це благословенний закутень Мармарощини, — пояснює Ернест. — Приписаний до хутора, але я повний автоном.

— Особливо після того, як зник полковник.

— Слава Богу, кудись запропастився, мов під лід пішов, — незворушно каже Ернест. — Прошу зі мною перекусити. Ви, мабуть, в справі мого брата?

— Не кину ж я полонених. Ернест посміхається.

— Звичайно, звичайно. Звів молодицю, і вам клопіт. Я вже думав… В Тигру-Муреші теж є госпіталь для інвалідів, але туди далеко об’їжджати, а дороги нині непевні. Мене лиш непокоїть, як вам виплутуватись.

— Візьмете в шпиталі довідку, що інвалід такий-то перебуває там-то.

— Це вас влаштує?

— Безперечно, йдеться про одну людину, і тут нема брехні.

— Так, — якось знехотя каже Ернест. — Про одного полоненого…

— Вас же я не поведу замість брата.

— О Господи Боже! Не страхайте, я до війни і того не мав і не маю. Хоч не раз смикали і німці, і ваші.

— Братові так само не місце в каньйоні, — кажу я обережно.

— Так, — розтягло відказує Ернест. — Колись до неї залицявся…

— Петер?

— Ну, звісно, Петер. Але ми всі католики, жити на віру нам Бог не велів.

— Петер, на жаль, здоровий, — хитрую я.

— На щастя і на нещастя… О, ця проклята війна!..

Ми розмовляли, тим часом на круглому столику з’явилися тарілки з шинкою і квашеною капустою. Ернест щедро нарізав домашнього хліба, бринзи, виставив глечик овечої гуслянки, сулію "цуйки", налив у чарки сивухи.

— За спокій, товаришу!

— За швидший фінал!..

— Аби вже скінчилося.

На килимах по стінах світлиці висіли ятагани, криві турецькі ножі, пістолі, рушниці.

— Я трохи колекціонер, — мовив Ернест, перехопивши мій погляд.

Я розсміявся:

— Чогось не бачу шмайсерів, мінометних стволів, сучасних револьверів. А мені на тракті довелося посперечатися з трьома гестапівцями. Вони не збагатили ваш музей?

– І ви тут?! Даремно я їх переховував кілька тижнів. Ви їх знищили?

— Довелося. Вони на мене напали.

— Свині! — По хвилі додав: — І не дивина. Це не фронтовики, а тилові щурики. Як оті ваші… "особливі". — Ми розмовляли німецькою, і Дорфман не стримався, по-своєму уточнив: — Wiw über kurz oder lang.

Я кивнув: "Які не коротко і не довго…" Зрозуміло, пане Дорфмане. Вам, пани нацисти, потрібні спрощені уявлення про негідників, хоч називаєте їх складними словами, навіть фразами. Злюче, знає, що таке добро, та однаково злюче. Що для вас означає "Langer und banden" — тобто "жадати і боятись"? Заздрісник це чи боягуз? Не ваша лексика: "Через мій труп!" Nur über meine Leiche! Або "Bei Leib und Leben"? "Під страхом смерті" й "клянуся життям". Та думай що хочеш, пане, полонені — це полонені, їх чекає доля полонених. Злочин і кара — це єдність милостині. В цьому відношенні я прагматик у минулому і в майбутньому. Його брата відпустимо до шпиталю, Петера Кайзера відправимо відбудовувати зруйновані фашистами міста, Патриція нехай виглядає принца свого вві сні, адже мільйони наших жінок не дочекаються звісточки, де принц загинув.

Ось яка рахуба… Долона спіймано, але одіссея ще не починалась, хоч уже в задумі повчальна.

— Ви знаєте, які чутки пішли в околицях Дежа? — замислено спитав Ернест Дорфман. — Що російський десантник організував на плато підпільний комітет з місцевих діячів опору.

— Як це стосується до нашого знайомства?

— А так… Підозріння падає на Фріца і на вас.

— Які цілі в комітету?

— Створити уряд Трансільванії.

— Уряд? Незалежний від Румунії, Польщі, Угорщини, Чехії і так далі?

— Отож-то. З благословення Кремля. Появився троянський кінь більшовизму.

— Комунізму, — поправив я.

– І як ви це сприймаєте? Вас незабаром вистежать націоналісти будь-якої масті, оточать і знищать. Вам треба підшукати базу, якщо негайно не вирушите до Сату-Маре.

— Поки залізницею на Деж не підуть поїзди, ми не рушимо з місця.

— Але у Фріца лишатися небезпечно.

— Вам цю версію навіяли гестапівці?

— Вони лиш намагалися пронюхати обстановку.

— Чому гестапівці вийшли на трасу без зброї?

— Ті хитруни шукали можливості потрапити в полон, на збірному пункті в Сату-Маре зв’язатися з перекинчиками з числа вашої охорони, підготувати повстання і відхід полонених на Балкани. Усе це мені вдалося підслухати, а розвідку вони вели невинними припущеннями і натяками.

— Я не покину каньйон, — сказав я твердо, наче це наказ головнокомандуючого. — Хто мене посміє продати, у двадцять чотири години заплатить життям, а з хуторів не залишиться й пучки попелу.

— Облиште, якби про це йшлося…

— Згодом!

— А чим важить той, хто вас буде підтримувати?

— Йому буде прощено окупацію Трансільванії вождем.

— Щось