Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

я тут не допетраю, — зітхнув Ернест. — Чию окупацію, яким вождем? Не розумію. Кому вірити? Чого сподіватися? Хто нам вигадав федерацію?

— Комунізм сягне Берліна. Цього слід чекати без найменших сумнівів. А федерації?.. Довкола Москви всуціль автономії.

— Отже, Румунія, Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія?.. І не буде самостійної Трансільванії?..

— Так, ці країни стануть більшовицьким плацдармом перед рештою Європи і союзниками. А щодо національних автономій у Семигородщині — це міф.

— Апетит, виявляється, розгорівся… — понуро простогнав. — А драпали ж до Волги!

– І перед Наполеоном відступили. Війна з Гітлером — лиш спроба сил.

— Не все ще сказано, як і в фінську кампанію. Адольф готує нову зброю — і це не гра уяви, це доконаний факт, що внезабарі дасть про себе знати усьому світові.

— Якби я це не чув від чистокровного арійця… Ернест похнюпився, знехотя наповнив келихи. Я підбадьорливо поплескав його плече і додав:

— Стотисячна німецька автономія в Трансільванії визнала б протектора більшовицької Німеччини, стотисячна українська — протекторів Червоної України — і були б — ого! — які тертя. Не допустять тут ніякої федерації, бо це вічна тубільська нестабільність. Для Європи цілком вистачить розхристаного в різні боки Югославського королівства та Іспанії.

— А дві Польщі, дві України, дві Німеччини?.. Це теж з опери "Троянська війна"?

— Лише кремлівський лошак.

— Комуністичний?!

— Планетарний.

— Суму ви мені нагнали на душу. Давайте ще по одному. За ваше здоров’я. Беріть же, їжте. Продуктами я вас і надалі забезпечу… Поки до Дежа не підуть поїзди…

— Доки не перестануть навідуватися гестапівці.

— За вас. Нехай ворогам очі повилазять!

— Щиро з вами!

Ернест загадково покрутив головою, посміхнувся, ворухнув стуленими м’ясистими губами:

— Недосяжний ви, пане, і до кінця несподівано-незбагненний, в який бік не крути. Не майте мене за хлопчака, я людей вмію бачити, але вдячний, що ви розмовляєте зі мною як з рівним. Це буде по-людськи справедливо оцінено. Даруйте каламбур. Належне — належному — незалежно! Це талант — бути розвідником. Треба незмінно йти, не зупиняючись, треба йти вглиб, як заправському досліднику, треба освоювати дедалі просторіші володіння, як завойовнику з протилежного берега ріки, треба опановувати довколишній люд, треба мати внутрішню дисципліну і внутрішнє бачення реальних обставин життя, треба бути аналітиком, інтуїтиком, політиком і пророком. — Ернест розсміявся і хвилину помовчав. — Спитаєте, навіщо мені це знати? Я в дитинстві мріяв стати ось таким собі "мудрецем": все передбачаючи, достежую, докопуюсь, дію безпомильно, підкоряю все і всіх. Ми з Фріцом і на рік старшою за мене сестрою змалку лишилися сиротами, усі мої здібності довелося вкласти в те, щоб зберегти латифундію, будівлі, живність й таке інше. Я змалку нікому не кланяюсь. Якщо є в житті яка-небудь істинна наука — то це наука про людські характери. Ця наука закладена в кожному з нас самою природою і не є офіційною. Але на чому люди себе формують? На прикладах і уподобаннях. Тому й письменство зародилося, історія, мистецтво. Усе це приклади для інших. Фіксація позитивного досвіду в живих персоналіях, збірних і вибраних, але завжди повчальних… Розговорився! Хочу закінчити тим, що розвідник — це хист розуму, і серця, і душі. На жаль, я став господарем свого помістя, але, може, це й краще, бо нині розвідник схожий на чорну вдову: використовує і вбиває.

— У першу чергу — дублерів.

Ми ще трохи випили і розійшлися майже товаришами. Ернест навантажив мене продуктами і питвом.

— Показитесь з нудьги, — сказав. — Випивка — не зарядка, а розрядка. Людині розслаблення потрібне так само, як фізична і розумова праця. Так ми сформувалися як люди. Дика людина не ходила, а бігала або лежала. Це потреба нашого тіла.

— А душі?

— Душа приходить звідкілясь і відходить кудись. Душа — така ж таємниця, як талант і думка. Тіло — лише матеріал, оболонка. Згоден? — посміхнувся німець. — Перейдемо на "ти"! Згоден?

— Згоден.

— Думав, скажеш — "так", не повториш того слова, що я пропоную, отже, відповіси нещиро.

— Цап думав, а голова не виросла.

– Ідеш?

— Та вже смеркає.

— Дозволь не буду проводжати?

— Звичайно.

— Візьми шмайсер…

— А що-небудь російське знайдеться?

— Ручний — з тарілкою.

— Дігтяр? Часом, паршивець, заїдає, але давай. — Ернест вийняв із стінної шафки ручний кулемет Дігтярова. — Ми й в розвідку не брали. Важкий, тряский і ненадійний.

— Я, до речі, був закоханий у Фріцову Патрицію. Тоді найняв дівчину і щасливий, що не оженився. Є синок. Десь на західному, звідтіль листи не доходять.

— Бої там — чиста забава.

— Знаю. Тренувальний полігон для американців. Але куля — дурна штука, не вибирає, кого влучати.

– Іду, бо не застану "апостолів".

— Застанеш. Я не вірив би тільки есесові.

* * *

Ернест як у небо вцілив. Назарій лежав, зв’язаний мотуззям, біля каміна, де колись сиділа паралізована глухоніма. Зустрівшись зі мною очима, запитав:

— Розстріляєш? Я спробував утекти.

— Вранці подумаю.

— Не йди. Посидь коло мене. Давай поговоримо.

— Спершу погодую братію.

— Переріж ці вірьовки на руках.

— Потерпи до ранку. Будемо судити.

— Як? Оцим кодлом?

— А ти як би хотів? Якщо викинуть в Сомеш, не буду заперечувати.

— Ти безжальний, як фашист.

— Я не б’ю зв’язаних, але вважай, що ти вже двічі заслужив.

— Вибач…

— Знаєш, ти — як той співак: і ніби є голос, а витягнути ноту несила. Ти бездухий, розумієш? А ще бравуєш, що бився під Бродами.

— Що ти, брате, мелеш!

Я сердито висмикнув з піхов кинджал і побачив, що в Назарія затремтіли губи і закотились очі.

— Не бійсь, дурню.

Перерізав на руках мотуззя, кинув йому ножа, банку тушонки й грінку хліба, з рештою пожитків рушив на другий поверх. Ноги Назарію зумисне не звільнив і лишив кулемет з торбиною набоїв. Побачимо, що він ще викине. Але він невдовзі видибав до нас. Розставив кулемет жерлом до виходу, всівся окремо, заходився вечеряти, мовби нікого тут не було. Звичайно, подумалось мені, апостоли ховаються тут, під круглою нішею галереї, яку підпирають вздовж стін мускулисті скульптурні геракли, тут апостоли почуваються ніби на якомусь містичному служінні, бо домівки їх розкидані на кілька верств довкруж, сховані у заліснених байраках, за обривистими скелями, за магістральними дорогами і всілякими "стратегічними об’єктами". Кожному з них рукою подати до жінки, затишку, безпеки серед рідних стін, насичених власним духом, помислами, спокоєм снів і добрих надій. Ми з Назарієм — чужинці. Назарія підмиває щось до зміни місця, якогось руху, бодай в нікуди. А ще він призвичаївся до аренних афектів — многостенної муштри в околиці Львова, Граца, Банської Бистриці, Нойгаммера, Жіліни, Фельдбаха, словом — України, Польщі, Словаччини, Баварії; до дружинних