Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

хом’ячий хвостик, рубчиками посередині. Німець Петер Коган — рябий носач, як і Фріц Дорфман, такий же громіздкий, але до маломовності мовчазний, як могила, дивно синьоокий і кривоногий. Поляки — лицюваті, дебелі й задисті парубійки, яких достобіса в кожному селі; серби — делікатні міщани з турецькими смуглими обличчями і турецькою задумою в очах. Румуни — класичні чорночубі даки, дрібні лиця теж маскують вусиками, ходять розвальцем, як моряки, без упину смалять цибухи і, здається, люто ненавидять один одного. Чехи — спортивного складу молодці, чогось обидва із повними ротами золотих коронок на зубах. Мадяри — брати-близнюки, чорняві, струнко підтягнуті непосиди, схожі — в одне обличчя, в один посміх, один прижмур й ту ж саму манеру ходити та зозулясто споглядати світ. Хлоп’ята з купальських підглядок і сороміцьких вигаданок.

Замулений лесом Дорфманів зарінок ми потроху зорали і підживили курячим послідом. Тут ми посіяли клинець жита, решту лишили під кукурудзу. Підрізали виноградну лозу. Розбили в дворі грядки і квітники, полагодили скляну оранжерею, почистили сад. Словом, комуна заробляла на прожиток і в Фріца, потім — у Ернеста, далі почали молодицям пиляти і колоти дрова. За борошно, молоко, повидло і цукор. Нарешті нам дісталася зі складом німецька кухня, полишена в багнюці край дороги якоюсь невдатною піхотою, і радіостанція, здатна приймати довколишні столиці: Бухарест, Будапешт, Варшаву, Прагу, Софію, Белград, Берлін, Париж і Рим з Ватиканом…

Ми отаборилися, хоч про це не мовилося ні слова. Ночами, коли в гаражі не пахкав шестисильний дизельок радіостанції і ми не слухали фронтових повідомлень, чутно було канонаду. Гори передавали гул каньйонами уздовж річок, неначе трембітами чи тірольськими флоярами. Здавалося, що бої ідуть зовсім недалеко, і літаки, навіть американські Б-25, навідувалися в будь-яку годину дня і ночі.

І ще одна суттєва деталь. Ми готові були відстояти зі зброєю в руках цю божницю, цей молитовний дім, цей наш пристанок. Знову ліпило снігом, вили завірюхи, проте все виразніше відчувалася весна. Радіостанції світу передавали, що Гітлер ось-ось капітулює, що союзники безкарно бомбардують Берлін.

Якось посеред дня в каньйон скотився мотоцикл з коляскою, й Ернест заніс до скинії брата Фріца, нашого Фріца, члена комуни. Він був без ніг і рук, проте весело жартував і посміхався, жінка його ридала, і скиглило з коляски жовтисте, як лисиця, немовля.

VII

Наближалася весна. Ми щоранку в гаражі лущили кукурудзяні качани і раділи, що немає серед нас господаря. Повернувшись з лазарету, Фріц геть змінився як людина. Став лютий, немилосердний, чортихався навіть до немовляти, нам погрожував, що зубами підірве десь нібито закладену міну. Я все частіше задумувався, що треба рушати в дорогу, бо Фріцові ремства годі було витримати. Вночі до нас на галерею долинали його прокльони і погрози. Назарій зробив припущення, що йому під час операції передали наркотиків і в нього "поїхав дашок". Дружина ходила з перев’язаним чолом і безнастанно благала, щоб ми його вгомонили горілкою або відвезли до спецпритулку. Я ніколи не сподівався, що німці в родинних конфліктах настільки конструктивні і безжалісно невибачливі. "Тельбух з лайном", назвав брата Ернест, коли ми розповіли йому про терор, який нам влаштував його брат. Ми мусили його носити з собою, куди не йшли, мов китайського імператора, і затикали рота, щоб не верещав на весь каньйон, як недорізаний осел, бо те рикання насправді було чутно аж до хутора, куди не сягало гурчання тракторця. Крім того, він весь час відчував голод, скільки не напихай картоплею та кукурудзяною лемішкою. Лантух озлоби, та й годі. Здається, такої чинної функціональної мерзоти війна досі не могла створити. "Його треба вбити, як шкідливу блоху", — обурливо твердив Ернест, почувши цього страхітливого Риббентропа, коли той розпатякався на пхенькання немовлятка. "І я це вчиню, — заявив Дорфман-старший. — Але коли ви звідси заберетеся". Виходило, що ми і винні у всьому: що німаки вбили його матір, що йому відрізали руки й ноги, що в нього зіпсувався характер чи взагалі зійшов з розуму.

— А чого ж така люта ця сарделя? — незмінно спокійним голосом бубонів-повторював другий німець з дранд-групи, статечний Петер Коган. — Та, навпаки, йому треба уповати на людське милосердя. Йому ж тільки сидіти на параші, більше він ні на що не годиться…

Якось я підстеріг, що Петер забагато затримується у ванькирику. Я погрозив йому кулаком, але вони не перестали обнюшкуватися з Фріцовою дружиною. Виглядало це настільки підло, що полонені стали позаочі в’їдати й на господиню. Конфлікт починав розкочуватися на вибоїнах, як перше шумерське колесо, бо й "кобіта", як називали Фріцову жінку, зачиняла на замок льох з картоплею, переховала до ванькирика частину наших припасів: сало, цукор, борошно. Випереджаючи змову, я пригрозив Петеру вироком комуни… Словом, ставало нам паршиво.

Лише з отаких дрібниць можна було прогнозувати, що війна в Європі падінням Берліна не завершиться. Почнеться нікчемний переділ земель і націй, будуть мурувати роздільні стіни між сусідами і братами, смертельно зіткнуться ідеології, наступатиме скеля на скелю, гора на гору і материк на материк. Оце криваве зіткнення — лише квіточка, буде й плід. Ненависть розірве людську цивілізацію, і, може, це переддень Нового Пришестя. Якщо планету охоплять деформації і катастрофи, будуть падати режими, диктатури, імперії і… розваляться родини, спільноти, сполучені штати і королівства — почнуться обвали свідомості і перемикання традицій до псевдотрадицій, — запанує суржик існування заради насолоди, настане…

Але годі, я не панікер, просто попереду нічого доброго не бачу.

* * *

Обв’язавшись гранатами і тільки з вальтером за поясом, простую на хутір до Ернеста, щоб домовитися про подальшу долю його брата і братової з немовлям. Уже на тракті зустрівся з трьома балбесами в уніформі гестапівців. Вони мене зміряли з ніг до голови, а коли розминулися, через секунду покликали румунською (мабуть, прийняли мене за місцевого фермера):

— Що несеш у рюкзаку?

— Пустоту, — озвався я і усміхнувся.

— Знімай.

Вони не мали при собі зброї і позривали офіцерські погони (швидше для поселенців). Віку мого чи трохи старші за мене, виправка офіцерська, пещені обличчя, чистенькі комірці, складені мапи за широкими вилогами рукавів. Пихато самовпевнені, наглі, по-солдатськи жорстокі.

— Знімай.

— Чого треба?

Професійний удар у скроню повалив мене в пилюку. Ну, братчики!.. Я розігнувся блискавкою. Один дістав під бех, другий у голову, третій в обличчя. На землі добавив їм по копняку в живіт. Прийоми не розвідницькі, не боксерські. Просто влучні кулаки у вразливі місця.

— Auf Leben und Tod? — запитав я окривавленого фашиста, нагнувшись над його головою.

Видобув з-під поли револьвер.

— Nein!