Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

— Я про вас не полишу думки.

— Треба замінувати узвіз. Зробіть це сьогодні.

— Ми поставимо розтяжки з гранатами.

— Старосту ліквідуйте. Якщо вам дороге життя. Ернест мовчки кивнув.

Я подумав: "Нехай німаки покуштують, що таке революція. Вони перші запропонували соціалізм. Ще наїстеся, гади-перегади".

* * *

Я не помітив, щоб полонені тріумфували, видворивши мародерів, чи хоча б замислились з приводу того, що сталось. Начебто вони виконали звичну роботу і лиш добряче зголодніли після деякого фізичного навантаження. Ми сиділи в галереї з казаном підігрітої баранини, ще лишилося трохи самогонки, тож випили за упокій Фріцової матері, інших не згадали, мовби з соромливості чи усвідомлення того, що з ними скнаро не поділимо харчі.

Попри все, настрій нас щось розхитувало зсередини, як відщеплену гілляку. Це не на добро. Щось на дні душі поскрипувало, аж звискувало… Передсмертним голосом глухонімої з підігненими ногами і навхрест відкинутими руками.

Я звелів хутірським мужам скласти зброю і став оглядати двері, їх уже не зібрати. Треба навісити двері з гаража, а зверху отвір забити дошками, утеплити все матами, щось вигадати замість висаджених дверей до ванькирика.

Все це я вже ніби колись бачив, усе — як повтори в односюжетній драмі наново відкритого і знову забутого сюжету.

— Беріться, хлопці, до роботи, — покликав я. — Вигорають каміни, закоценіє з холоду ще непрацездатна жінка з немовлям. Розшукайте цвяхи, інструменти, принесіть матеріалу з туристських будиночків. Хто піде туди — беріть автомати. До діла, панове.

Невдовзі турбота про спільний притулок нас збадьорила і розворушила жадобу існування. Мабуть, це прадикунський синдром, бо наша пам’ять зберігала обриси родинних домівок, а постукування молотків і скигління ножівок нагадало про відчуття ліктя на велелюдній толоці, те відчуття, що скріплює особисто всіх, хто бере участь в праці з очевидним результатом.

До нас вернулася загублена майстерність. Залізні гаражні двері вселили впевненість, що ми в безпеці. Помили від крові долівку. Коли Назарій порізав пальця, апостоли обступили його з усіх боків і співчутливо поглядали, як другий німець, Петер Шмідт, промиває рану, обмотує пальця бинтом, зав’язує вузлика.

— Я вчився на фельдшера, — весело сповістив Шмідт. — Але не закінчив студії, бо забрали до війська. В армії я не хотів бути санітаром: багато крові і каліцтв.

Апостоли знічев’я стали перекидатися репліками, жартували і посміхалися. Важко було припустити, що ми щойно пережили час такого випробування, що ніхто не мав надії на порятунок. Я серед полонених став фундатором іншої лінії поведінки на війні, мене визнавали, дослухалися, тямливо виконували розпорядження. Це щось та важило, бо Фріц, як господар, обителі, майже не втручався в чинні справи команди. Йому болісно муляли осколки, рани гноїлися, його треба було відправляти в лазарет. Ми гуртом ухвалили відправити Дорфмана на тракт, тільки-но там розпочнеться рух війська, дарма хто, зодягнемо під фермера, в цивільне. Минулого не змінити. З Фріцових ран треба видобути осколки. А якщо донощика старосту не вб’ють хутірські дезертири, я його розстріляю сам. Донощикам помилування не буде. Судний день без милосердя і спасу.

* * *

Стаємо то людьми, то мавпами — залежно від того, чи спокійно довкола, чи мимо проходять війська. Десь у старозамкових вежах два божевільних розігрують ролі: Гітлер свою, Сталін — усе нову, зі щедрого суперісторичного кінематографа, а статисти мільйонними числами граються в цюцюбабки до скону і голих обкльованих воронням кісток на розверзлих полях війни. Самозакохані авантюристи червоними олівцями ділять планету на глобусах, а божевільні полковники, ховаючись у накатних і бетонових бліндажах, вершать смерть нікчемним, безправним солдатикам, які мають право лише на тужливе вовче виття з двох звуків "у-ра!". Стратеги палять мости, щоб зупинити відкат власних армій, а шмерци стріляють атаки в потилицю, щоб не сміли зупинитися перед вогневим валом, відстрілюють скороспілих героїв, закликаючи до помсти рядових. Залаковані мізки мудреців нездатні сприймати все нові назви явищ. Пропагандистські максими не зрівноважуються з міні-прожитковими рівнями, і тільки ратні братські могили сумірні з табірно-зеківськими полігонами всесвітніх новобудов. Мені, вчителю колись, звільненому з посади за анекдот, колишньому тюремному електрику, який, поглядаючи на перенаселений казематний двір, відчуває спонуку вирізати автогеном замки в залізних брамах, наказали довести до збірного пункту дванадцять військовополонених, проте не подумали, що мені не скортить покидати забутий, занехаяний монастир в каньйоні Семигородщини, а перед тим — турецький чи рицарський замок, а ще перед тим скит-печеру якогось відлюдника, який вирішив жити наодинці з Богом, бо і колись, і завжди в світі не було правди і не було справедливості. Я, мабуть, з самого народження терплю скруту і наругу, я кудись рвався, стримів, у щось вірив, але тільки в цьому скелястому міжгір’ї мені захотілося мати клаптик берега, розплекати виноград, завести пару кіз і нікуди не рипатись — ні на ринг, ні на люд Господній. Ось чому мені симпатичний Фріц Дорфман з його нехіттю до просторів і висот. Та його не можна не любити. Це покладистий, мудрий добрістю чоловік, який вірить лише собі і небесам, прекрасний сім’янин, трудяга і на всі ремесла фахівець. Його родима пляма через півчола і щоки та великий хрящуватий ніс і товсті губи над масивним підборіддям зовсім не псують його обличчя, а коли він усміхається — взагалі красень. Дружина теж не вродливиця, але від неї віє доброю енергією, а коли я побачив, як вона причепурила своє кубелечко перед пологами, мене охопило ніжне зворушення: це вроджена самочка, подумав я, це — мамуся від самої Богородиці.

* * *

Після того, як поранили Фріца Дорфмана, і ми всією командою відправили його на хутір до Ернеста, після того, як хутірські дезертири кудись запроторили старшину, а трактом стали брести тільки по два, по три обшарпаних німецьких солдати з колись бойових угруповань, які потрапили в оточення після Яссько-Кишинівської операції, я почав пильніше придивлятися до полонених. Якщо я їх розгублю, мене чекає трибунал. Якщо їх лишиться тільки троє, я можу сказати, що решту розстріляв при спробі втечі. Якщо їх лишиться двоє, їх розстріляють. Якщо я залишуся один, розстріляють мене (без слідства і суду). Найкраще нікого не втрачати. Попрацюють на відновленні донецьких шахт, і з часом буде яка-небудь міжнародна угода про обмін військовополонених, тоді і поляки, і чехи, і німці, і серби, і румуни, і мадяри повернуться сюди на помістя, в свій затінковий Інтернаціонал, до садів і виноградників, жіночок, дітей і родинних каплиць-гробівців.

Мадяри мої — обоє худорляві, миршаві вусатики, причому вусики в них, як у Гітлера, теж нікудишні, з голими, немов