Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

І не згадуй мені того божевільного полковника. Розстрілювати причинних — це справді все, що залишилося справжнім українцям.

* * *

На світанку внизу зчинилася якась метушня. Ми з Назарієм допізна забалакалися і міцно спали, коли перед входом до схимні зірвалася граната, почувся галас, дико заверещала глухоніма й пролунало кілька пострілів, відтак вибух потряс стіни божниці, лемент біля колодязя, якісь поганці стали методично обстрілювати наш прихисток. Я запалив у кутку свічник і поспіхом став роздавати полоненим карабіни, патрони і гранати. В небі спалахували гранати. Апостоли без команди поприсідали під обмур-ком тераси. Уже сіріло. До нас приповз, весь у крові, Фріц Дорфман. Він кивнув мені головою, побачивши, що роздаю зброю.

— Оглянь і перев’яжи, — звелів я есесівцю.

Назарій заволік Фріца до галереї і став добувати з наплічника похідну аптечку. Фріц тикав вказівним пальцем донизу, тоді затряс у повітрі стиснутим п’ястуком. Сумніву не було: якась бродяча банда, мародери, треба битися. Біля криниці лементували поранені, із саду по божниці вели вогонь короткими автоматними чергами. З тераси видно було лише рухливі тіні, й не розібрати, в якій уніформі. Я скомандував озватися залпом. Трасуючі кулі рвалися в гілляччі яблунь. Другий залп, третій — і автомати стихли. Один з поляків метнув у поранених кілька гранат. Страшенний вибух потряс навислі скелі, покотився оглушливим реготом уздовж каньйону, відбившись від скель, покотив Сомеш назад до божниці вгору проти течії ріки. Зойк біля криниці ущух, почулося гупання кованого армійського взуття, ми з карабінами напереваги стали сходити вниз.

Солдатів біля криниці порвало на шматки. Це були німці. Двері до божниці були рознесені вибухом гранати.

Лежала долі, розпластавши руки, з роззявленим, чорним од крові ротом глухоніма. Горіли каміни. Фріц підірвав добрий десяток нападників, і його самого, видно, поранило цим же вибухом. Що ж, він захищав сім’ю. Його перелякана дружина з немовлям на руках стояли в кутку перед розп’яттям, гримаючи між змертвілими пальцями образок Богоматері з Ісусом. Вона мене впізнала. Губи затремтіли. Вона безпорадно знизала плечима й самими очима запитала, чи живий її чоловік. Я жестом показав, що все обійшлося, щоб ішла до ліжка. Вона опустилася на краєчку і машинально видобула для немовляти повні білосніжні груди. Дівчинка запхинькала і вхопилася губками за сосок.

Надворі знову пролунали постріли. Я вийшов до криниці. Апостоли, пострілюючи в повітря, цепом заглиблювалися в сад. Я був певен, що вернуться всі до одного. Шкода тільки Фріца. Але чого шкода? Він залишиться тут, між своїми. Тільки б вижив. Я ступив до відчиненого гаража з тракторцем, побачив у кутку акуратно складені лопати. Треба закопати оте страхітливе криваве м’ясиво. Треба зібрати документи, підібрати зброю. До мене прямував Назарій.

— Буде жити, — сказав. — А ми перед тим говорили… Ніби наврочили.

— Сейсмічність. Притягальна енергія. На війні треба говорити про дім, про дівчат, про весну…

— О ні! — заперечив Назарій. — Спогади — це передчуття смерті. Я це бачив на власні очі. І не раз. Тільки-но заїкнеться — і нема. Навіть сліпа куля приблукається. Нізвідкіля! У погибелі свої закони… Що робимо далі? Сидимо тут?

— А де ще?

Я чогось анітрохи не здивувався, що він вважає мене за розпорядника. За старшого. Це на війні досить важливо. Крім того, у відступі для них нема надії. Їхнє життя залежало від мене. За законом війни і смерті. Якщо моя теперішня толерантність стане рисою характеру, Спаситель і мене, можливо, не забуде. Одначе про всяк випадок я сказав:

— Не підемо, поки не вийде з коми Дорфман.

— Стара вмерла від осколків? — мовби сам до себе звернувся Назарій.

— Перед тим чулися постріли, — мовив я, і теж — ніби сам для себе.

— Так, її вбили німці. Тоді Фріц в нестямі рвонув гранату.

— Кинув з ванькирика, бо його добряче зачепило.

— А що йому залишилося робити! Мабуть, німці здогадалися, що дезертир.

— Не заздрю я вам, хлопці, — спробував я посміхнутися.

— А ми тобі не заздримо, — відрубав Назарій. — Налетять твої мародери — не будеш стріляти?

— Облиш. Не кукурікай.

– І це правда, besondere Nummer.

— "Особлива людино"?..

— Ніг diese Nummer füllt aus, — відказав я.

— Тут цей номер не проходить?! Принаймні ти несподіваний для всіх нас. Присягаюсь. Und am Platze sein. І це доречно.

— Дякую. Я вихований поза вашим поглядом. Мов козак на Січі.

— А що??!

— Треба негайно закопати трупи і прибрати зброю.

— Слушно. Зброю складемо в галереї?

— Звичайно. Фашистів закопаємо в березі, а тіло німої на цвинтарі.

— Якщо там не засіли німці.

— Нас Бог звів, ще б їх викурити на сто вітрів. Онде апостоли вертаються. Австрійські манліхери їм до шмиги.

— Віддай їм шмайсери, це викличе довіру.

– І благословлю їх надією, як Христос розбійників.

— Це нам теж не завадить.

* * *

Ми ховали глухоніму на цвинтарі, між гробівцями невідомих отців-священиків, коли з-за вигину долини показалась група озброєних мужів, один, як виявилося Фріців брат Ернест, розмахував білим прапорцем на жерлі ручного кулемета.

— Нас відпустили, — лаконічно пояснив Ернест. З ним були вчорашні Фріцові гості. — Спершу мобілізували і озброїли, а після сутички з вами веліли "zurück", мовляв, великим загоном важко пробитися крізь більшовицькі засади і заслони.

— Просто важко повірити, — сказав я, звертаючись до Ернеста. І додав: — Брата покалічили осколки. Він без пам’яті.

— А це біда, — прицмокнув Ернест. — Я не зможу вас забезпечувати продуктами. Нас видали. Навіть здогадуюся хто. Полковник. Я це йому колись нагадаю, але жінку з дітьми боюся покидати. Він старшинує в околиці, небайдужий до моєї молодиці… Отже, мамуся відійшла…

— Допомогли. А де ви були, коли нас обстрілювали?

— Ховали голови від ваших куль. Вони багато втратили, напавши на Фріца. Тобто на вас.

— Де ж ви були? — суворо запитав я.

— Мені не дали слово мовити. Той сучий син, видно, доніс, що в каньйоні ховаються дезертири. Мені його спалити?

— За брата, за матір!.. — закричав я. — Судіть самі. Якщо вони застрелили стареньку, то не лишили б живими ні Фріцову дружину, ні немовля.

— Ми лишилися біля колодязя, — спокійно пояснював Ернест, не відреагувавши на мій тон. — Я думав, що Фріца не будуть чекати.

— А про нас подумали?

— Я мав надію, що Фріц як-небудь викрутиться. Коли Фріц пошпурив гранату…

— Ви заховалися в садку! Але вони спершу вбили вашу матір.

— Я вирішив, що стріляє Фріц. Ми готові були вдарити по банді з тилу.

— Все це дуже навпомацки, пане Дорфмане.

— Мені прикро. Повірте, що я був немовби під гіпнозом.

— Ми залишаємося з Фріцом, — сказав я твердо. — Ми витримаємо оборону перед батальйоном і