Рія Тас - Вмій програвати, Рія Тас

- Ну, дивися ловлю на слові. Як взагалі себе почуваєш?

- Краще не питай, ніби проходжу сім кіл Аду. От чесне слово. Температура майже не падає, голосу немає. Тіло ломить. Постійно спати хочеться.

- Оу, бідолашна моя. Ти там тримайся і вище ніс!

- Дякую тобі за підтримку.

- Немає за що, а як по іншому.

- Дивись, куди летиш – кричу на всю вулицю.

- Алло, ти там, Олю, що трапилося? – схвильовано запитує подруга.

- Так, який навіжений ледь не облив мене. Понакупляють собі права, а їздити не вміють. Добре, що вчасно відстрибнула.

- Будь обережнішою. Добре давай здзвонимось пізніше мама обід принесла та ліки, бо в мене навіть сил до кухні дійти немає.

-  Лікуйся моя, бідолашна та  передавай мої вітання Юлії Костянтинівні.

- Дякую, все передам, бувай.

Не помічаю, як за розмовою доходжу до потрібного супермаркету. Беру кошик , закупи будь мінімальні, оскільки в мене повний холодильник. А що не даремно додому їздила, привезла повні торби смаколиків. Тож в кошик летить вода, хліб, пару пакунків мілини та ще трішки шкідливої їжі, засоби гігієни. На касі людей не багато, швидко розраховуюся забираю невеличкий пакунок та іду назад до гуртожитка насолоджуюся осінніми пейзажами.

- Литвин!

Заходжу у гуртожиток і одразу натрапляю на консьєржа, не вже знову, хтось щось на поверсі зробив, а мені вислухай. Готуюся до найгіршого, при цьому не забуваюся посміхатися.

- Так, доброго дня, Галино Григорівно.

- Ти на годинник дивилася, який день вже п’ята вечора. Але я не про це  пам’ятаєш ти мені ото варення давала своє бабці, а можеш для мене рецепт дізнатися. Ну дуже воно мої родині сподобалося – подумки видихаю, отже на поверсі тихо.

- Так, звичайно. У мене десь ще в кімнаті була можу вам принести.

- Якщо можна, але рецепт також не забудь.

- Добре – тільки збираюся піти як чую вслід.

- І да передай там всім на поверсі, що гуртожиток зачиняється о дванадцятій,  а то взяли моду хто коли захотів, той і приходить. Після дванадцяти нікого не впускаю!

- Добре, я передам, але у нас в кімнаті, всі до дванадцятої повертаються.

- А Петренко?

- Вона ж з іншого поверху взагалі.

- Як? Такого бути не може – риється у своїх записах – Ааа, точно і що ти мені стала голову морочиш, іди вже – і це ще я голову морочу.

- І за рецепт не забудь, бо знаю я вас голова забита не тим, що потрібно – чую вслід.

 У кімнаті, тихо нікого немає. Ілона ще вчора додому поїхала, а Катя десь тут по гуртожитку бігає. А мені тиша на руку, чомусь після останіх подій, я полюбила тишу, називаю це час з собою перезагрузка. Хоча дівчата по кімнаті намагаються у мене щось випитати про мої зміни у поведінці, але я мовчу. Ну не відчуваю я між нами дружніх відносин, тому і не хочеться відкриватися перед ними. Тримаю все в собі. Таї розповідати точно не варіант. Аліна? Ні з нею поки все складно. Тож все якось так.

Добре, що тоді як повернулася у кімнату мокра, як цуценя нікого не було, бо не хотілося ніякого допиту, а впевнена він би був.

Перевдягаю джинси та худі, який чомусь так припав мені до душі. І не знаю навіть після неодноразового прання, мені здається що тканина зберігає аромат Руслана. Таки як у його кімнаті, машині, той що дурманить та манить.

Стоп, щось я сьогодні багато згадую його. Чи не багато честі для нього? Вмикаю чайник, дістаю свою улюблену чашку з шухляди, кладу пакетик чаю. Чекаю поки закипить вода. Я не любитель чаю, але в осінній період п’ю чомусь лише його, різні смаки від фруктових до ягідних, трав’яні. Як тільки осінь скінчилася навіть у його бік не дивлюся.

Заливаю заварку водою, бере чашку. Вмикаю ноутбук та зручно розмішуюся на ліжку. Ставлю чашку поряд на столі, чекаю поки трохи остине.

Приступаю до свого проекту, я всі сили та бажання в нього вкладаю, я марю просто цим, дуже хочеться перемогти. Зі своїм куратором обрали тему та плідно й ефективно працюю і ще раз працюю. Мені подобається і сам процес і результат. Роботу потрібно буде приставити вже на початку листопада у двух форматах презентація та ворд документі. Але я настільки захопилася проектом, що у мене вже все майже готово, залишилися дрібнички, але я все рівно щодня переглядаю свою роботу та десь її редагую, зміню щось, додаю додатково. Як каже баба Ніна «робота кипить повним ходом».

Попиваю чай та переглядаю все знову, непомічаю як швидко час летить, відволікаюся тоді коли чую стукіт вхідних дверей.

- Ей, ти чого розляглася – з рушником на голові та у банному халаті залітає у кімнату Катя.

- А, що вже й прилягти не можна?

- Тобто, прилягти? Ти на годинник дивилася?

- А, що з ним не так?

- І все жартує. Сама Гаврилюку пообіцяла, що йдемо в клуб, а сама навіть пальцем не по шевелиш. Розляглась тут.

 - Хто? Я?

- Ні, я. Я від Петренко виходила і зустріла його, а він мені оце і говорить, дак я одразу і в душ, що і тобі зараз рекомендую, черг взагалі немає.

- Стоп! Я нікому, нічого не обіцяла!

- Обіцяла не обіцяла, а я вже на лаштувалася, так що збирайся! Тобі на користь, а то сидиш у чотирьох стінах нікуди не виходиш.

- Хто б говорив.

- Ну все давай, збирайся, підемо, по коктейлю випємо, потанцюємо, розслабимось – якщо перед тим тон Каті був серйозний, наполегливий, то зараз це схоже на писк.

Не знаю, що на мене подіяло, але зараз я стою перед вивіскою одного з найпопулярніших та фешенебельних клубів столиці. На мені досить відверта коротка сукня, яку я вдягла під благання Каті, не зручні туфлі на підборах, яскравий, але водночас гарний та елегантний макіяж та волосся зібране в високий хвіст, яке оголює мою шию та відкриту спину. Все досить гарно, але не звично для мене. Не комфортно чи то від одягу, чи від компанії.

З нашою четвірки найщасливіша тут Катерина, просто стрибає на місці, коли ми стали в чергу до приміщення.