Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

Після роботи Дана подалась у непримітне кафе. Вона з обережністю вибирала місце для зустрічі зі своїм супутником. Олег потерпав від шалених ревнощів і Дана мала переконатись, що ніхто знайомий не побачить її ввечері з іншим чоловіком. Олег дозволяв їй спілкуватись з протилежною статтю лише в його присутності. І навіть тоді Дана була обережною: контролювала жести, слова і намагалась стояти ближче до власного чоловіка.

Вона з пів години чекала на Андрія. Він наполягав на особистій зустрічі, почувши до якої халепи втрапила жінка. І от дзвіночок над дверима попередив: в кафе з’явився новий гість. Дана сполохано обернулась і побачила свого знайомого.

Чоловік був приземкуватим, мав міцну статуру і суворий погляд. Його широченні брови мали сильний вигин і від цього він здавався трохи злим чи набурмосеним. Дана мимохідь кинула погляд на його одяг: темні джинси й футболка, непримітна легка куртка. Зате вона мало не присвиснула, побачивши черевики Андрія.

Дана могла з точністю відрізнити роботу італійських майстрів по шкірі. В її голові промайнула думка: чи можливо дозволити собі такі черевики на зарплатню слідчого? Але жінка швидко відігнала від себе нав’язливі висновки. Все ж таки стояло питання про її безпеку, а не про чесність Андрія в органах. Якби він був зразковим слідчим, то не прийшов би на допомогу Дані та не почав би копирсатися в паперах, до яких не мав права торкатись.

— Доброго вечора! — вона встала й потисла йому руку.

— Можна не так офіційно, — посміхнувся чоловік, чий вік наближався скоріше до п’ятдесяти, аніж до сорока.

— Замовити тобі каву? — ще по роботі вони звикли спілкуватись без лишніх формальностей.

— Зараз принесуть, — мовив чоловік і кинув погляд на офіціанта. Той кивнув головою і швидко помчав до бару. Дану розсмішила ця сцена.

— Це так… — вона намагалась добирати слова, але не втрималась, — по-гангстерськи!

— Справді? Я й не думав над цим, — Андрію явно сподобалось її зауваження. Дана здивувалась: походило на те, що чоловік пишався власною схожістю з бандитами.

— Хіба при твоїй професії варто захоплюватись злочинцями?

— Ти ніколи не дивилась «Хрещеного батька»? — Андрій роззирався навсібіч, ніби сканував відвідувачів кафе.

— Гаразд, твоя взяла. Я б інколи теж не відмовилась побути Віто Корлеоне… — Дана на мить уявила наскільки ж легше розв’язувати проблеми жорсткими методами.

— Твій псих більше не з’являвся? — перейшов до суті Андрій, зрозумівши, що змусило Дану уявити себе босом злочинців.

— Ні. Але я тепер кожного дня міняю маршрут. Довелось купити новий номер телефону. — Дана крутила в пальцях паперову серветку.

— Відстежити його за телефоном чи номерними знаками – нереально. Він їх просто вкрав. У поліції тобі не допоможуть: нема тіла – нема діла. — Андрій нагадав Дані негласне правило роботи органів: приходьте, коли вже пізно.

— Що мені робити? — спокійно запитала жінка, посмикуючи пальцями пасмо волосся.

— Як тільки відчуєш небезпеку – дзвони мені. Або сам приїду, або пришлю до тебе хлопців. Втім, поки що нам треба розібратись з його мотивами, аби зрозуміти хто тобі надокучає.

— Надокучає? — перепитала Дана.

Андрій невірно обрав слово, яке описувало життя Дани останнім часом. Надокучати могли нестерпні сусіди, нервові водії на дорозі чи дзвінки із банку. Дана ж відчувала дещо інше: страх, змішаний із соромом, бо хтось вирішив знову копирсатись в трагедії, яку пережила її родина.

Офіціант приніс каву і поставив чашку перед Андрієм. Від гарячого напою підіймалась пара. Дана підняла одну брову від подиву, спостерігаючи за Андрієм. Він зробив кілька величезних ковтків і прикінчив своє еспресо. Можливо, приземкуватий міцний чоловік з широкою, ніби в бика шиєю, хотів здаватись брутальним і загартованим. Та скоріш за все Андрій був таким насправді. Вона майже нічого не знала про нього, але щиро раділа, що він знаходився на її боці. Мати такого супротивника означало б тільки одне – неминучий програш жінки.

— То що там з речами твого брата? — безцеремонно продовжив Андрій. Він чимось нагадував їй батька, якого б вона хотіла мати.

— Тато сказав, що вони викинули їх цього року. Ділянку підтопило.

— Погано… — замислено відповів чоловік, роздивляючись вулицю через панорамні вікна у кафе.

— Чому? Думаєш він міг забрати справжню куртку?

— Скоріш за все. Якщо він настільки заморочився з деталями, то може мати серйозний мотив. Ти когось підозрюєш? — Андрій глянув на Дану так, мов проводив допит злочинця.

— Ні. — Дана збрехала. Вона не хотіла згадувати ім’я Тимура. Голос всередині підказував, що не можна без доказів звинувачувати інших.

— Я переглянув справу. Здається той хлопець, що сів за вбивство, нещодавно звільнився. По-твоєму це збіг?

— Не знаю. Але як він міг дістати куртку Мишка, якщо в той час був у в’язниці? — Дана здивувалась тому, як намагалась відстояти вбивцю брата. Але глибоко в серці вона ніколи до кінця не вірила у причетність Тимура.

— А в тебе добре виходить! — Андрій задоволено розсміявся низьким грудним голосом. — Полюбляєш кримінальні серіали?