Ігор Михайлович Бондаренко - Жовте коло

Крізь напівспущені штори просочувався сірий світанок. Фак підійшов до бара. Налив вина і випив. Потім розсунув штори і відчинив вікно.

Місто що спало. Як спав і він того ранку, коли до його передмістя підходили чужі танки. І хоча Максиміліан знав, що цього ранку, в цю саму хвилину місту, яке він так любить, нічого поки що не загрожує, відчуття тривоги все більше і більше огортало його.

Розділ одинадцятий

Пітер Гарвей жив у скромному номері готелю «Діана», що поряд з новим Римським вокзалом.

Із вікна його номера добре було видно розкішний готель «Метрополь» на другому боці вулиці. Там, в одній з кімнат, за столиком сиділи Клаус Клінген і полковник у відставці, колишній співробітник СІФАР[14], а нині редактор ультраправої газети — Фачіно Кане.

Мікрофон скерованої дії працював відмінно, не те що в Парижі. Кожне слово було добре чути, і кожне слово чітко записувалось на плівку портативного магнітофона.

Гарвей майже не вслухався в те, про що говорили Клінген і Кане. Тут він не сподівався почути щось цікаве.

Він стояв біля вікна і роздивлявся перехожих — з Римом було пов'язано немало спогадів.

Пітерова бабуся була італійкою, і він успадкував від неї чорне кучеряве волосся, прямий ніс і соковиті, жіночі вуста. Вона ж навчила його італійської мови. Все це остаточно вирішило його долю під час війни.

Після закінчення розвідшколи Гарвей потрапив до Італії. Командування союзними силами в Середземному морі дуже цікавили час і маршрути відправки італійського транспорту, що йшов у Африку з вантажем для армії Роммеля.

Коли американці висадились у Італії, Гарвея після ретельної підготовки послали в Німеччину. Тут йому не пощастило: він був заарештований гестапо. І тільки кінець війни врятував його.

Після війни Пітер Гарвей зайнявся комерційними справами, але успіху так і не добився. Тому в шістдесят четвертому році він повернувся на службу. Нині Гарвей шкодував втраченого часу: коли б він не пішов із армії, за ці роки міг би зробити непогану кар'єру і зараз займав би солідну посаду, а не шастав би по Європі рядовим шпиком.

«Справа «ангела», так він охрестив «Справу Клауса Клінгена», привела його із Кельна спочатку до Лондона, потім — до Парижа, а тепер — у Рим. Він слідував за Клінгеном, мов тінь…

Ця справа почалась із листа, який, на перший погляд, не мав ніякої цінності.

Якийсь Фріче, колишній штурмбанфюрер СС, начальник служби безпеки Постлау, повідомив американській контррозвідці, що Клаус Клінген, він же Отто Еніхе, це радянський розвідник.

Далі на кількох сторінках Фріче викладав історію власного життя, явно пропонуючи свої послуги американській контррозвідці, яку він ставив вище контррозвідок інших країн.

Гарвей навів довідки про Фріче. Це був типовий «виходець із народу», як тоді казали, який хоча й намагався служити вірою і правдою третьому рейху, але через свою професійну непідготовленість і недалекий розум працював погано.

Росіяни, взявши Фріче в полон у сорок п'ятому році, судили його як воєнного злочинця. Йому б ще довго довелося сидіти за гратами, якби не потрапив під амністію у п'ятдесяті роки.

Повернувшись до ФРН, він знову, як і в тридцять п'ятому році, відкрив м'ясну крамницю.

У шістдесятому році намагався прилаштуватись у відомство Гелена, одначе там йому культурно і безповоротно відмовили. Це його, звичайно, образило, тому-то він і лаяв Гелена та догоджав американцям.

Гарвей зустрівся з Фріче. Після цієї зустрічі він уже не сумнівався в тому, що колишній штандартенфюрер не вигадав цю історію.

В архівах гестапо, в які заглянув Гарвей, справді існувала «Справа Отто Еніхе». Вона була заведена після того, як виявилось, що його наречена, німкеня Кріста Росмайєр, штурман далекого плавання, — російська розвідниця.

Хоча гестапо й не мало прямих доказів секретних зв'язків Росмайєр і Еніхе, але не такий це був час, щоб втратити з поля зору людину, на яку впала підозра.

І Отто Еніхе не відкараскавсн б так легко від гестапо, якби не виручило його заступництво обергрупенфюрера СС Франца Штайнгау, а потім — кінець війни.

Франца Штайнгау добре знали як в американській, так і в англійській розвідці. Це був досвідчений, розумний супротивник. Наприкінці війни його хотіли переманити на свій бік англійці і буцімто вже домовилися з ним. Та самогубство обергрупенфюрера в імперській канцелярії було цілковитою несподіванкою для Інтеллідженс Сервіс.

Залишався ще Зейдліц, довірена особа Штайнгау, старий хитрий лис Зейдліц. Але він знав Клінгена тільки з сорок п'ятого року… Розшукати ж будь-кого з людей, хто б знав Отто Еніхе ще до війни, після стількох років було неможливо. Коли б навіть хтось і знайшовся, то що б він міг сказати: адже минуло чверть віку, а за такий час люди дуже міняються.

Фріче випадково дізнався, що Клаус Клінген і Отто Еніхе — одна і та ж особа. Колишній штурмбанфюрер СС останнім часом почав багато читати. Один знайомий подарував йому комплект ілюстрованого журналу за три роки. І в одному з номерів позаминулого року він знайшов відповідь редакції на звинувачення, які були пред'явлені Клінгену лівою газетою з анархічним ухилом. Ця газета виступила з викривальним матеріалом проти Клауса Клінгена. Вона писала, що відомий книговидавець із Кельна в роки війни носив інше прізвище — Отто Еніхе — і один час служив у табірній охороні авіаційного центру «Маріїне»…

Окрім бажання вислужитися перед американцями, звернути на себе їхню увагу, Фріче керувало почуття помсти. Він вважав Клінгена-Еніхе якщо не прямим, то причетним призвідцем до того, що він наприкінці війни потрапив на фронт, а потім — у полон до росіян. Адже якби всього цього не сталося, все його післявоєнне життя могло б скластися зовсім інакше. Гарвей встановив, що Клінген справді раніше носив прізвище Еніхе, але ніколи цього не приховував. У нього взагалі була бездоганна репутація і чудова біографія, з