Оксана Ігорівна Усенка - Все правильно

але то вже було неважливо. Після того, як вона власноруч замела уламки свого дурного серця на велику брудну лопату та викинула їх у сміття, боліти було вже нічому. Тож вона відчувала його, але це вже ні на що не впливало. Ні на її поведінку, ні на душевний стан. Не може вирувати льодяний панцир навколо порожнечі, просто фізично не може. Вона йшла поряд з щасливим від такої нагоди Маттеєм (ще б пак, до сьогодні вона від нього, ледве що, не ховалась, щоб і не образити, але і не відповідати взаємністю, якої не відчувала), дозволила йому повести себе на танцпол. Голова, отримавши повне управління, звично аналізувала рухи партнера, відмічаючи його обережність, ніжність, закоханий погляд. Так, справді цей хлопець навколо ней крутився вже другий рік. Високий, красивий, не ловелас, закоханий в неї, розумний, уважний. Дівчата вже не один раз питали, що ще їй потрібно. А й справді – Що? Якщо вона йому так потрібна, то чому б і ні?

Женя

2001р

Провівши Лізу до самих дверей пансіонату, Женя йшов до своїх «апартаментів», тихо прозріваючи з того як його, досвідченого ловеласа, розвела на «побалакати» якесь дівчисько. І як!? Та з найдосвідченішою путаною він не відчував того, що з цим дівчам, яке наївно хлопаючи віями, з цікавістю бігало пальчиками по його тілу. Щоб він був доведений до такого стану одними лише доторками? Та що б було якби він з нею зайнявся сексом, а не легким петтінгом? Що було б… Яка різниця, що було б? Вона наївна, недосвідчена, цікава до дурості дитина! Він зі своїм практично-цинічним підходом до життя навіть підходити до неї не має. Бо знає чим може закінчитись ще одна ніч проведена з ним. А спричинити їй якусь шкоду він не хотів. Вона була таким дивом, що зустріч з нею -- вже дарунок долі. Не можна, не варто брудними руками торкатись дива, яке тобі лише показали. Гарне, наївне дівча, в якого все життя попереду. І він має надію що гарне життя, а якщо це і не так, то він до її поломаної долі відношення не буде мати. Бо такій потрібно кохання, а не практичні зайняття по камасутрі, а кохання - то не його стихія. Бо не вірив він у нього!

От тільки варто було відволіктись, як він знову бачив ті очі, в яких наче відображався цілий всесвіт, ті тонкі засмаглі пальці що досліджували його тіло, згадував мимоволі ті відчуття, наче по тобі танцюють дрібні еклектичні розряди…

Сон, море, вечір… Горілка і знову сон. Він не певен був, що знову її випадково не зустріне, не певен був, що не піде її цілеспрямовано шукати не дивлячись на прийняте рішення. Два дні не просихав, аж поки, друзі не взялись за нього всерйоз і не привели якихось дівчат. Він смутно пам’ятає якусь високу білявку, яка якось непомітно з’явилась у нього на колінах, а потім опинилась у нього в ліжку. Прокинувшись зранку він довго на неї дивився, намагаючись згадати хоч як звуть цю добру душу, шо взялась лікувати його тіло. Вроджена ввічливість не дозволила її просто виставити, а друзі, чиї подружки виявились подругами даної білявки, активно збирались на базар- купувати дівчатам і собі сувеніри на згадку. Через день вони мали від’їжджати. Прогулянка до місця розташування місцевого ринку була не довгою, але навіть її вистачило. Варто було пройти з пів кілометра, як він почув веселе «Лізо не лови гав! Давай в коло!», і заледве змусив себе пройти далі, шкірою відчуваючи, що то саме та Ліза. Дівчина, до якої йому не варто підходити на кілометрову відстань, бо не втримається. Загубить життя нерозумному дівчиську! І собі не простить цього ніколи. Так він та ще сволота, але не настільки!

Він пройшов. Як в тумані пам’ятав базар, дівчат, якісь дрібниці, що купував на згадку, а на зворотному шляху, махнувши на все рукою, просто пішов у море, намагаючись хоч активним плаванням якось втамувати, чи то біль, чи то дурість. Просто вимотати організм до стану, коли тільки впасти і жодних думок.

-Не потрібна вона мені! Мати я і десяток інших можу! Лише чергове дівча! Якесь дівча. Наївне, недосвідчене, з дивним підходом до життя… Нащо мені така іграшка? Нехай йде тренується на кошенятах! Прикривши повіки від сонячних зайчиків, що грали на воді, він знову побачив її очі, але цього разу в них стояв такий біль… Море, наче спересердя жбурнуло йому у вічі хвилю, а тілом раптом прокотилась судорога і обидві ноги стали наче чужі. Женя перелякано озирнувся, і побачив, що заплив далеко, і поблизу нікого, десь на обрії (ледь видно) дві голови, і десь там далеко біля берега люди… Прощатись з життям дуже не хотілось, от дуже…

- Ліза… вибач. Я хотів як краще…- паніка чомусь поступилась спокою і він набравши в груди повітря намагався просто лежати на воді, ігноруючи ноги, що наче дві каміні брили, поступово тягнули його на дно…

- Він вільний… Його життя то його життя, і мені він нічого не винен…- почулося йому раптом в плескоті хвиль. Женя зачудовано завертів головою, як раптом зрозумів, що судорога пройшла. Він знову відчував все своє тіло, і це було таке полегшення, що в хлопця навіть сльози на очах виступили.

Перед самим від’їздом, зранку, Андрій приніс йому в кімнату щось, ледве стримуючи сміх.

-Вставай, гроза сердець. Тобі вже любовні записочки, як у школі, пишуть! Дивись, що я знайшов на столі- і друг продемонстрував йому, написане від руки послання на обороті якогось закону. «Жені» було написано зверху.

Він розгорнув листа. І хоча підпису не було, він і сам знав від кого то. Лише одна дівчина шукала в ньому людину, лицаря, душу…

«В час морозів, час безлюдної холодної, майже, вічної темряви зими, всі шукають тепла і світла. Хтось шукає зірку, що вкаже шлях, хтось -- вогника, щоб зігрітись. Я була певна, що холод, який навколо мене, то норма, до тих пір, поки не натрапила на вогнище. Яскраве, красиве, те, яке зігріває тіло і радує око. Але це вогнище було тимчасове, для бідних подорожніх, що вже втратили надію зігрітись, але потребують тепла задля виживання. Але той, хто вперше бачить вогонь, не одразу розуміє, що то тимчасовий притулок, а не домівка.