Оксана Ігорівна Усенка - Все правильно

Ліза

2016р

Ліза провела п’ятницю на роботі так, наче то її найбільше свято. Робота просто кипіла, ідеї вирували, а співробітники тільки проводили її здивовано-доброзичливим поглядом. Вона затрималась на роботі допізна, навмисне відтягуючи момент повернення додому. З острахом чекаючи того моменту, коли переступить порог власного житла. Але, як не шукай довгого шляху, додому повернутись все одно прийшлось. Відкривши двері вона безсило прихилилась до одвірку, і ледве змусила себе зайти до квартири і зачинити двері.

В квартирі було тихо і пусто. Та й як ще могло бути? Не мав же він цілий десь сидіти і чекати її… Постіль акуратно заправлена, речі на своїх місцях. Майже всі речі. Сковзнувши поглядом по квартирі, вона помітила, що одна рамка з фото лежить. Підійшовши обережно підняла її – рамка була пуста. Фотознімок з Китаю, який колись робив Сергій, Женя забрав. До дзеркала був прикріплений листок з її ж блокноту (половинка листка) де дрібним, чітким почерком було виведено

«Фото взяв, щоб не вважати тебе, плодом моєї уяви…

Ти – надзвичайна!»

І все. Ні обіцянки подзвонити, ні телефону, ні електронної адреси.

Чудова ніч, дякую.

Черговий раз на ті ж граблі… Ліза, обійнявши пусту рамку лягла на постіль, бездумно вдивляючись у стелю і відчуваючи, як з очей безупинно починають струменіть сльози.

Ліза

2002р

Ліза спеціально наступного року поїхала відпочивати до студентського пансіонату в іншу зміну. Поїхала, бо просто не могла відмовитись як від моря так і від примарної надії зустріти його. А в іншу зміну- бо розум вимагав поберегти власне, хоч і заморожене, але живе серце. Розум настійливо нагадував чим скінчились її пошуки справжнього кохання на пляжі минулого разу, але надія, примарна надія на диво, все одно жила.

Так вже пройшов рік. Рік насиченого студентського життя. Життя в якому були і залицяльники, і веселі компанії, і навчання, і вечірки, і прогулянки нічним містом. Все це було, але не могло стерти з пам’яті того єдиного, кому вона була не потрібна. Варто було Лізі залишитись наодинці з самою собою, як вона згадувала ті зустрічі, ті дотики, той погляд… Вона так часто діставала ці дорогоцінні спогади, що вже здається просто «затерла» їх, як плівку на касеті від магнітофону. Вона вже не могла згадати його обличчя, лише розмитий образ стояв перед очима, та ретельно зберігався десь в глибині наївного закоханого серця….

А вчора вона зрозуміла, що пам’ятати його обличчя їй і не було потрібно. Бо вона відчула, що він поряд, ще до того, як він вийшов з півтемної алеї назустріч. Ще до того, як побачила силует… Ще до того, як побачила той задумливий погляд, почула голос. Голос, що з такою довгою заминкою збирався назвати її ім’я, що вона назвала його замість нього. Просто щоб не підтверджувати власне розуміння того, що він її просто не пам’ятає…

Ліза відчувала його і сьогодні, але вже не так, як вчора. Вчора в неї ще було живе серце… Ще жива надія.

Але сьогодні зранку вона знову побачила його. Він виходив з кімнати знайомої дівчини, недвозначно, ласкаво попрощався з нею на порозі. Знайома гарна дівчина, трохи легковажна, але добра, смішлива і весела… Вона теж не встояла перед цим блондинистим красунчиком з північної столиці сусідньої держави. Одна з багатьох, а сама Ліза навіть не одна з багатьох. Просто ніхто, тінь. Чітке розуміння цього факту, раптом розбило з жалібним дзвоном їй серце. В Лізи було таке відчуття, наче воно розлетілось на тисячі друзок, що гарно відблискуючи райдугою осипаються на землю. Дівчина глибоко вдихнула і перевела погляд на небо. Таке безмежне, таке вічне, незмінне. Що йому біль якогось розбитого серця? Так, дрібниця…

До тями її привів оклик Каті.

-Лізо, хто нам вікно розбив?

-Вікно? Розбив?

-Так, вікно. Ти ж біля нього стоїш!

-Ой, і справді.

-Ну ти даєш! Подруго, в мене іноді враження, що коли ти в такому задумливому стані, якщо біля тебе скинуть атомну бомбу, ти теж її не помітиш. І не просто не помітиш, ще й жодної шкоди вона тобі не спричинить! Бо не ввічливо ж дівчину від думок про вічне відволікати такими дрібницями, як радіація, вибух, смерть. Бомба просто тихенько, підбере свої лахи, протони, іони і що там в неї ще вступить у ланцюгову реакцію, та відійде на потрібну відстань, що ти і далі могла її не помічати!

- Ха, було б цікаво- розсміялась Ліза, яскраво уявивши собі цю картину. Дуже вже барвисто її Катя зобразила.

-Та я тобі кажу, так і було б! Я дзвін з вулиці почула, а ти в кімнаті біля самого вікна стоїш, а на тобі ані подряпини.

-Та… тут і скла в кімнаті нема…

-Хм, а і справді нема. Чорт, і що нам коменді тепер казати? Вона, звичайно, не такої поганої про нас думки, щоб вирішити, що то ми з ранку так бешкетуємо, але ж скло розбите і винних, чи тих, на кого було б можна «повісити» це «щастя», поблизу немає.

- Та може й ми… тихо промовила Ліза, але Катя не звернула на її слова уваги.

-Так, чорт з ним, вікно наше, пішли хоч приберемо.

- Пішли…

Катя тримала величезну знайдену десь лопату, поки Ліза змітала скло.

-Ні, ну дивина, наші знайомі хіміки кажуть, що бачили, як розлетілось наше вікно. Кажуть, враження було таке, наче воно просто зірвалось від вибуху зсередини! Полтергейст просто якийсь, чи просто багата уява пацанів, що ніч не спали чередуючи вино, горілку та дівчат…

-Навряд чи такі чергування впливають на зір.

-Ну може й не на зір, а на уяву точно! Бо якщо вірити їм, то або якась чортівня відбувається, чи ти шашку динаміту в кімнаті кинула, а потім швиденько прибралась, за ті лічені хвилини, що я витратила на сходи та забіг до кімнати. А потім ще й швиденько випала в астрал, щоб відвести від себе підозру! Ні, ти в нас звичайно оригінальна особистість, але подібних вибриків я, навіть від тебе якось не уявляю.

-То й добре… - Ліза, ніяково посміхнулась, і, забравши в подруги лопату, понесла викидати сміття. День тільки почався, попереду ще сніданок, море, пляж… Нащо марнувати можливість відпочити через якусь чортівню?

І от зараз Ліза знала що Женя десь недалеко,