Оксана Ігорівна Усенка - Все правильно

Головне - зрозуміти, що шлях небагатьох закінчується тут, а більшість має йти далі, шукати на небосхилі свою провідну зірку, шукати, або будувати свій будинок, в якому буде свій вогонь. Вогонь, що буде гріти, оберігати і ніколи не опалить… Не вина вогню, що подорожній, натрапивши на нього, не одразу зрозумів, що то дороговказ від долі, а не кінцева мета. Але зігрівшись, прийшовши до тями, відновивши сили і зрозумівши, що надалі потрібно шукати на своєму шляху, подорожні мають дякувати цьому вогнищу і йти далі…»

Ліза

2017р

Двірний дзвінок розбудив жінку. Здивовано потрусивши головою, вона зрозуміла, що так і заснула с пустою рамкою в руках. Повільно підвівшись з ліжка, вона поволі підійшла до дверей. Більше не дзвонили. Зазирнула в дерне вічко - нікого. Дивно. Ввімкнувши світло, вона критично оглянула себе в дзеркалі – пом’яте обличчя, скуйовджене волосся. Похитавши головою, вона пішла в ванну і плеснула водою в обличчя, намагаючись прийти до тями, провела розчіскою по волоссю.

   - Ох, Лізо, скільки років пройшло, «а воз і нині там»… Як була дурним дівчиськом так і зосталась…

Знову ожив дверний дзвінок. Ліза здивовано повернулась. Подивилась на годинник. Одинадцята вечора. Хто це може бути? Хіба що сусіди… Огляд через двері не допоміг, освітлення біля її квартири було сумнівним - зрозуміло було лише, що там таки хтось стоїть. Але серце чомусь шалено закалатало, сподіваючись на диво.

   - От дурна, і на що ти сподіваєшся?- тихенько бурмотіла вона, не одразу справляючись з запорами бо руки відчутно тремтіли. А відкривши двері, вона щосили вчепилась у одвірок, вважаючи, що перед нею галюцинація. Зачудовано подивившись на гостя, вона не придумала нічого розумнішого ніж потикати його пальчиком.

   - Ти справжній?

   - Гм… Не певен. Хоча, коли ти до мене торкаєшся, я в це вірю.- посміхнувся Женя, і простягнув їй букет їх червоних і білих троянд. – Можна ввійти?

   - Можна…-Ліза відступила вбік, пропускаючи його до квартири.

   -  Це тобі.

   - Дякую.- Ліза прийняла квіти, все ще сумніваючись, чи не сниться їй все це.

   - Ти здивована?

   - Так.

   - Чим саме?

   - Тим, що ти повернувся.

   - Чому?

   - Бо в тебе літак, справи… Чесно кажучи я думала, ти втамувавши своє бажання, повернишся до звичайного життя.

   - А ти б цього хотіла?

   - А яка різниця?

   - Велика. Я довго ломав голову саме над тим, чого б бажала ти… А потім зрозумів, що варто тобі запропонувати дещо, а ти вже сама вирішиш, потрібно воно тобі чи ні. Принаймі цього разу я маю спробувати. Навіть, якщо ти мене проженеш взаший.

Женя дістав з кармана невеличку коробочку і, відкривши її, простягнув Лізі. На бархаті виблискувала каблучка з невеличким блакитно-зеленим каменем, в обрамуванні кількох маленьких білих, підозріло схожих на діаманти. Поки жінка вражено роздивлялась дарунок, чоловік опустився на одне коліно.

   - Лізо, чи згодна ти спробувати прийняти в якості супутника життя доволі дурного і дещо розпещеного чоловіка? Так, я знаю, «дещо» це перебільшення, проби ніде ставити, але… Але я кохаю тебе, можливо цей факт, хоч щось врівноважить…

   - Цей факт все врівноважить…-Ліза подивилась в очі Жені і потягнула його за зап'ясток руки, що тримала каблучку, до себе. – Це єдине, що має значення…

Женя

2016р

Женя лежав і дивився на сплячку поряд жінку. Попри її згоду на його пропозицію одружитись, він сьогодні не наважився проспати її пробудження. Ця жінка його постійно дивувала. І багато років тому і зараз. Можливо його рішення одружитись і здивує декого, та що там декого, всіх здивує. Він, затятий холостяк за два дні спілкування ( і то більшою частиною і ліжку!) з жінкою, вирішив одружитись! Відьма трапилась йому на шляху, не інакше! Але… Але, вперше в житті, він понад усе боявся втратити жінку… Бо вже втрачав…

Ліза повернулась уві сні і обійняла його руку. Пасмо темного волосся впало на обличчя. Він його обережно поправив і, зачудовано дивлячись не неї, згадував як вчора, вже перед паспортним контролем, розвернувся і пішов в протилежний бік.

-Женя, ти куди! Посадка закінчується!- здивовано наздогнав його Андрій.

-Я пізніше прилечу. В мене тут є ще одна справа.

-Яка?

- Важлива. Все нормально. Відлітай. Я пізніше прилечу. Мабуть.

-Ти мене лякаєш? Що ти надумав?

- Одружитись.

- Що? – з Андрія можна було писати картину- «людина яку раптом вдарили по голові мішком піску» - Вибач, в мене слухові галюцинації, бо я щось таке дивне почув про одруження. Так що ти сказав?

- Я хочу зробити пропозицію жінці, яку кохаю.

-Ти що здурів? Тебе та руда опоїла чимось чи що? – вирячився на нього Андрій.

- Ні не руда, і не опоїла. Я хочу зробити пропозицію Лізі.

- Це та що тобі повсюди ввижалась? Ти певен?

- Так.

- Здуріти можна! Але ж ти її зовсім не знаєш! Ну, провів ніч, так з ким ти тих ночей не проводив. Скільки їх було? Але хто вона така? Чим живе? Яке в неї минуле? Може в неї виводок дітей і три десятки кредитів, та ще купа рідні на шиї?

- Байдуже.

- Жека, я тебе не пізнаю… Тебе вночі підмінили?

- Можливо. Зате я сам, нарешті, в гармонії з самим собою. Ти знаєш де тут можна купити пристойну каблучку?

- Пристойну? В цій країні? Не певен. Я взагалі не певен, що тобі потрібна каблучка. От психіатр в самий раз.- закотив очі Андрій, дістаючи телефон і набираючи якийсь номер.

- Що ти робиш?

- Викликаю таксі. Я ж не можу пропустити такий цирк – Женя обирає каблучку! І не просто, як дяку за ніч, а як символ втрати власної свободи!

- Ти ж маєш летіти. Тебе Ліана чекає.

- Ліана мене зрозуміє. О, вона мене точно зрозуміє! Я думаю, вона ще й особисто приїде подивитись на жінку, яка змогла тебе так захомутати за одну ніч!

- В тому то і справа, що вона не мала наміру мене «хомутати». Вона взагалі відпустила мене на всі чотири сторони, і навіть сама пішла з дому до того, як я вранці прокинувся.

- Так може ти їй просто не потрібен? Лише гарний кобель на ніч, може в неї таких ще з десяток в телефоні?

- Я теж так спочатку подумав, але… Коротше, поїхали обирати каблучку.

- Поїхали.

Вони цілий день носились но Києву