Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

— Поліно, ми повинні сказати тобі дещо дуже важливе… Хочемо попередити. Нам здається, ти зробила велику помилку, одружившись із Майком…

— Я? Чому? — усі мої страхи миттю пронеслися в голові. Огидний липкий холод поповз спиною.

— Він, напевно, не розповів тобі, але у нього тут у Штатах — п’ятеро дітей… А після того, як він побував у в’язниці, у нього з’явився ще й бойфренд.

— Що? Майк — у в’язниці?! Бойфренд? — напевно, в моїх очах було стільки переляку, що Дон, молодший із братів, не витримав і підморгнув мені. Кен, знаючи його добре серце, негайно вловив бажання Дона попередити мене і жорстко наступив йому на ногу. Але було вже пізно. Я зрозуміла: це розіграш! Хай вам абищо! Ну хіба можна так жартувати зі змореною жінкою з іншої країни, що не знає до ладу ані мови, ані людей, ані традицій! Три здоровезні мужики відверто кепкували, див­лячись у мої перелякані очі. А мені було прикро…

Я опанувала себе.

— Я не можу відповісти вам так, як хотіла б, бо не знаю, як це сказати правильно. Поки що скажу так, як можу: оскільки ви його брати, а отже, і мої, вам доведеться допомагати мені. Тут мені більше немає до кого звернутися. Ви ж мені не відмовите?

На їхніх обличчях з’явилося здивування.

— Іще одне. Не раджу вам більше так жартувати. Ви зовсім не знаєте, на що здатна українська жінка. Якщо ви будете її ображати, вона може і помститися.

Але враження від «таких милих людей» було зіпсоване. Хоча ні. Дон — добряга.

Підійшов Майк — щасливий і усміхнений. Не хотілося псувати йому настрій, отож я нічого йому не сказала. Іще побоялася, що цей жарт йому теж може здатися смішним. Мені усе ще було страшно. А раптом усе це або хоча б частина — правда?

— Господи! Це що таке? Це — твій будинок?

— Це НАШ БУДИНОК! — відповів Майк урочисто…

Одноповерхова обшита дерев’яною шалівкою хата брудно-жовто-сіро-коричневого кольору від­разу завдавала туги.

Усе подвір’я вкрите сірим асфальтом. На очі навернулися сльози. «Не панікуй, — сказала я собі, — може, всередині краще».

Чоловік узяв мене на руки і переніс через поріг.

— Welcome home! (Ласкаво просимо додому!)

О Господи! Як же тут жити? Те, що я побачила всередині, було ще більш невтішним, аніж зовні. Маленька кухонька, поєднана з такою ж маленькою житловою кімнатою. Ті самі жовто-сіро-коричневі тони з переважанням темно-коричневого. На вікнах — брудно-жовті фіранки. Телефон часів радянської колективізації, завалений паперами та телефонними довідниками… Жах!

Майк, безумовно, так не вважав. Очі світилися щастям… Дивлячись на нього, подумала: «У всьому є свої плюси. Відчувається, що сюди давно не ступала нога жінки й ні до чого не торкалася її рука…» Гаразд, розберемося…

Прокинувшись уранці, відразу почала влаштовувати «нове життя». Мій чоловік вважав, що його життя налагоджене і комфортне, і я мала безболісно вписатися в інтер’єр. Я вписуватися не хотіла. Крім кухні, що плавно переходила в житлову кімнату, тут було дві маленькі спальні й величезний гараж. Одна з кімнат, де раніше жив його батько, куди Майк не заходив уже два роки, була завалена старим непотребом, на всьому — товстий шар пилюки. Він жахнувся, коли я почала виносити весь цей мотлох.

— Не чіпай! Це ж татів стілець!

— А це — татів блокнот, він у ньому щоденник вів…

— Це татів костюм…

— А коли він одягав його востаннє? — запитала я.

— Три роки тому…

Батько Майка помер два роки тому, встигнувши перед цим добряче пошарпати йому нерви. Чомусь саме своєму старшому синові, із яким вирішив мешкати, вийшовши на пенсію. Він увесь час лаявся з Майком і сперечався. Перед смертю тяжко хворів, і стосунки їхні ставали все напруженішими. Але, незважаючи на це, Майк говорив про батька з теплом і смутком.

— А ти його носитимеш, цей костюм?

— Ні. Він мені завеликий.

— Тоді навіщо він тут?..

— Не чіпай…

Я зовсім засмутилася. Посумувавши днів зо три, несподівано знайшла спосіб впливу на свою дорогу половину. Допоміг випадок. На очі натрапила одна досить-таки відверта фотографія. На ній був зображений мій чоловік в обіймах якоїсь жінки. Фотографія не залишала ілюзій, але вона ніяк на мене не вплинула: що було, те загуло. Мій чоловік ченцем не був, і це факт.

Поклала фотографію на його тумбочку. Уранці фотографії там не було. У тумбочці теж.

— Знаєш, любий, — почала я озвучувати заздалегідь приготовану репліку, — добре, що я знайшла цю фотографію саме зараз. Якби знайшла через рік, нізащо б не повірила, що вона була зроблена раніше.

— Яку фотографію? — почервонів Майк.

— Ну, оту, що я поклала на твою тумбочку. Тепер її чомусь немає.

— Я не бачив ніякої фотографії, — продовжував він викручуватись.

— Ну-у-у, не бачив, то й не бачив… — сказала я. — Але я все’дно думаю, що ти повинен дати мені можливість привести наш будинок до ладу. Я обіцяю, що нічого не викидатиму. Просто поскладаю все в коробки і покладу їх туди, куди скажеш. Я розумію, що тобі дорога´ пам’ять про батька, але ти два роки не заходив до цієї кімнати і не користувався жодною з цих речей. Я підозрюю, що й не користуватимешся. Давай усе акуратненько поскладаємо і влаштуємо тут кабінет.

— Добре, — відповів мій чоловік із сумом у голосі. — Роби як знаєш. Я не буду…

— Гаразд, — зраділа я, хоч постаралася приховати радість.

Наступного ранку почала шпарко прибирати.

Складала речі в коробки, мила підлогу, вікна, клеїла шпалери.

— А тут що? — я витирала пил на полиці вбудованої в стіну шафи, і раптом якийсь пакет упав мені на голову.