Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

— Ой! — потерла забите місце і подивилася униз. На підлозі лежав брудний потертий пузатий конверт.

— Чорт, як боляче… — знову потерла я потилицю. Що воно там таке важке? Напевно, ще якісь фотографії…

Але там виявилися не фотографії. Там були… гроші.

Один, два, три, чотири… сорок дев’ять, п’ятдесят. П’ятдесят стодоларових купюр! Рівно п’ять тисяч!

Я не могла в це повірити! П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ звалилися мені НА ГОЛОВУ!

Якби це сталося з кимось іншим, то ніколи б не повірила. На очі навернулися сльози. Згадався той вечір у подруги, п’ять років тому, коли я жартома написала на аркушику: «Хочу, щоб мені на голову звалилися п’ять тисяч доларів».

«…Так не буває… — твердила я. — Цього просто не може бути…»

— Добре, що ти їх знайшла, люба, — зрадів Майк знахідці. — Ці гроші я збирав, коли працював на будівництві дороги в Кенаї і давно про них забув. Тож, коли вже ти їх знайшла, то ми й витратимо їх на твоє навчання. Ти ж хотіла працювати перукарем, здається? Завтра ж запишу тебе на курси.

Подальше життя складалося з низки досягнень і успіхів, труднощів та розчарувань. Із труднощами (через незнання мови), але цілком успішно (хоч складати іспит усе-таки довелося англійською) склала іспити на водійські права, і Майк купив мені маленьку, але дуже симпатичну машину: седан «Saturn» із двома дверима. Спортивного вигляду, маневрена й легка, вона служила мені вірою й правдою наступні чотири роки.

У школі перукарів, як найстарша студентка, я почувалася не зовсім у своїй тарілці. В основному, тут навчалися дівчата вісімнадцяти–двадцяти років. Без володіння англійською на належному рівні мені було досить важко. Але я старалася. Викладачі бачили це й цінували. Але не обійшлося без курйозів. Звісно ж, знайшлася інструкторка, якій я стала в горлі руба.

— Поліно, а як ти потрапила до Сполучених Штатів? — запитала вона якось.

— Мій чоловік привіз мене сюди…

— Ось бачите, дівчата, — звернулася вона до студенток, — ці росіянки (у свідомості американців Радянський Союз досі ототожнюється з Росією) забирають ваших майбутніх чоловіків, а ви сидите і безкарно дозволяєте їм це робити…

— ??!

За вечерею я розповідала Майку цю ганебну історію, ображалася і вкотре подумувала повернутися до України. Він заспокоїв мене і навчив, що і як мені треба сказати, якщо вона ще раз мене зачепить.

Довго чекати не довелося. Дуже шкода, що ви не можете уявити її витягнуте обличчя й очі, сповнені злістю, коли я, гордо вигнувши брову, повільно видала:

— Мій чоловік просив передати вам ось що. Він не може говорити від імені всіх американських чоловіків. Але він упевнений: вони їдуть в Україну чи в Росію, бо не задоволені вихованням американських жінок. Нехай американки повчаться у таких дружин — це їм піде на користь. Інакше в недалекому майбутньому всі американські чоловіки поспіль поїдуть до колишнього Радянського Союзу шукати собі дружин.

Директор школи, дізнавшись про цей інцидент, незабаром звільнив бідолаху, ображену на весь світ, себто жінку-інструктора. Таке ставлення до студентів, та ще й іноземців, загрожувало репутації школи і відповідно — її фінансовому благополуччю. Се ля ві.

Через півроку, успішно склавши іспит, я почала свою трудову діяльність в Америці, там, куди я навіть не мріяла потрапити. А через рік після мого одруження до нашої маленької родини увірвалася біда. Майк зателефонував мені в школу.

— Будь ласка, приїдь додому, — промовив він, і я ледве впізнала його голос.

Не пам’ятаю, як доїхала. Страх сковував розум і рухи. Що сталося? Що? Вийшовши з машини, кинулася до Майка, який стояв біля входу, цілковито нещасний.

— Я жінку вбив… — промовив він стиха. — Сталась аварія.

— О Господи!!! А ти? Ти в порядку?

— Я не постраждав.

— Майку, ти не міг! Ти не міг її вбити! Я знаю, як ти водиш машину. Розкажи все, як було.

Ситуація виявилася до неприємного банальною. Майк на своїй величезній вантажівці «Пітербілт» із причепом повертав ліворуч на перехресті двох вулиць. Рухи його відшліфовані до механізму роками. Він, безумовно, дочекався зеленої стрілочки на світлофорі, яка дозволяє рух. Перпендикулярною дорогою на червоне світло мчала бордова «Вольво». Не звернувши уваги ані на машину, що зупинилася на іншій смузі, ані на червоне світло, «Вольво», за кермом якої була жінка, врізалася саме в середину одинадцятиметрового причепа. Мій чоловік навіть не зрозумів, що сталося, таким непомітним був удар від зіткнення. Але він усе-таки зупинився і підійшов до машини, за кермом якої побачив жінку. З носа і рота її юшила кров. Набравши 911, Майк став чекати на допомогу.

Жінка померла в лікарні. А Майк був шокований подією. Він не пам’ятав тепер, чи була зелена стрілочка, що дозволяє рух, чи ні. Не знайшлося жодного свідка аварії: була середина дня, і всі поспішали у своїх справах.

Родина загиблої розгорнула обвинувачувальну кампанію в засобах масової інформації. Всі звинувачували мого чоловіка. Лише я знала: він не винен. Не міг він почати робити поворот, не дочекавшись сигналу-дозволу! Майк ходив кімнатою туди й сюди, як поранений ведмідь у клітці, а я тінню снувала за ним. Він був у такому стані, що я боялася, аби він щось собі не заподіяв.

Ситуація жахлива: тільки-но почало налагоджуватися наше життя. Він любить. Його кохають. І — до в’язниці? Йому інкримінували ненавмисне вбивство другого ступеня… Я ходила й ходила за ним скрізь, куди б він не йшов, і, як заїжджена платівка, повторювала: все буде добре… ти не міг… ось побачиш… вони з’ясують, що ти їхав на зелений… тебе обов’язково виправдають. Лише на третій день мені вдалося вмовити його трохи поїсти і поспати. Тиждень ЗМІ перетирали кісточки мого бідолашного чоловіка удовж і поперек. А потім надійшла перша хороша звістка від поліцейського. Знайшлися свідки! Вони зателефонували у поліцію і розповіли про те, що бачили, як бордова «Вольво» їхала на червоне світло. Пізніше з’ясувалося, що загибла вже була одного разу оштрафована за те, що зігнорувала правила дорожнього руху.

Проінспектувавши вантажівку, поліцейські визнали, що всі її системи знаходяться у чудовому стані й працюють справно.

Уф-ф-ф… Ми почали потроху відсапуватись. До закінчення розслідування з Майка взяли підписку про невиїзд і дозволили вийти на роботу, але за кермо машини Майк сісти не міг. Бліднув, покривався потом, тільки-но підходив до машини або вантажівки. Що ж робити? Як допомогти