Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

Мої руки, що тримали «транспарант», опустилися, і моя «творчість» впала на підлогу.

— Дівчино, це не ви зустрічаєте спеціального кур’єра з документами? — виголосив він.

— Я! Я! — руки самі огорнули його шию, і моє тіло, що здригалося від плачу-сміху, повисло на нім. З очей лилися сльози щастя.

«Отакої! — подумала я. — Оце так сюрприз! Але який же він…»

Коли наші емоції трохи вгамувалися, до нас підійшов таксист — їх там було чимало, як і в будь-якому аеропорту. Запропонував свої послуги, від яких ми відмовилися. Але він не поспішав іти.

— Вибачте, будь ласка, мою цікавість, — промовив він. — Скажіть, а кого це ви зустрічали?

— Чоловіка! — відповіла я весело.

— Вам потрібен був цей плакат, щоб упізнати чоловіка? — неабияк здивувався він і пішов розповісти про це своїм друзям-таксистам. Через кілька хвилин звідти долинув дружний регіт, неначе сміялася добра половина аеропорту Бориспіль. «Через годину, напевно, весь Київ сміятиметься, — подумала я. — Ну то й що, нехай люди повеселяться».

Червневе тепло проникало до кімнати й заповзало в усі можливі щілини… Після пишного весняного цвітіння настало тепле, можливо, навіть спекотне літо. «Сорок п’ять, сорок п’ять — баба ягідка оп’ять», — крутилося в голові. «От прилипла!» — злилася я. Терпіти не можу цю пісню. Взагалі-то мені подобаються пісні співачки Валентини Толкунової. Такі ліричні, по-жіночому душевні. Просто терпіти не можу слово «баба». Але якщо прибрати це неоковирне слово, то все інше цілком заслуговувало на увагу.

— У сорок п’ять життя лише починається, — із сумом прорекла моя подруга Наталя.

— Аби ж то… — журилася і я. — Навіть не уявляю, що на мене там чекає…

На кухні було спекотно не лише від теплого літнього повітря, а й від духовки, в якій щойно спеклася ароматна курка з апетитною скоринкою. Пляшка дорогого коньяку. Шампанське. Фрукти. Шоколад. Усе найкраще. Зовсім інший набір продуктів, аніж той, який був на моєму столі в день народження п’ять років тому. Тоді нам було весело. Тепер — сумно. Це була прощальна вечеря з моєю подругою. Майка ми нагодували й відправили на диван, а самі не могли наговоритися.

Мені здавалося, що я відлітаю на іншу планету, де живуть якісь інопланетяни, які не зможуть зрозуміти мене, а я — їх. Чи повернуся колись? Чи побачу ще своїх дітей, онуків, подругу? Ось цю кухню в шість квадратних метрів… Мені більше нікого не хотілося бачити в цей останній перед відльотом вечір в Україні. Ні, я, звичайно, провела б цей час із сином, але він живе в столиці, і в нього своя сім’я, своє життя. Ми попрощалися по телефону.

Я навіть не намагалася здаватися веселою. Наталка, як завжди, була сповнена співчуття і оптимізму.

— Усе буде добре. Ти там влаштовуйся, а потім знайдеш і мені кавалера, хоч підтоптаного… — жартувала вона.

— Так, Майк говорив, що в нього багато неодружених приятелів.

— Тільки б сам Майк виявився таким, якого ти покохала…

— Хтозна… А раптом…

— Поліно, припини! Якби він хотів тебе обдурити, то представився б адвокатом або доктором якимсь. Це в них більш престижно, ніж якийсь там водій вантажівки.

— Можливо…

Переліт був складним. Зліт — приземлення. І так — двадцять чотири години поспіль. Спати в літаках я не могла. Чи то від страху, чи то від збудження. Але й втоми не відчувала. Аеропорти Амстердама, Сієтла, Чикаго вражали своїми розмірами і чистотою.

На деякий час я забула про все на світі. Про Україну, про свою кухню, про друзів. Життя закрутило мене у вирі нових подій і пригод.

Перше, що зрозуміла, коли опинилася в Сполучених Штатах, це те, що за весь час, поки вчила англійську мову, я не засвоїла ні-чо-гісенько. Мова американців зливалася в одну довжелезну вервечку, з якої я не могла виокремити жодного знайомого слова. Єдине, що я могла зрозуміти, — це «Welcome to United States!» (Ласкаво просимо до Сполучених Штатів!). Щоправда, говорили це всі, з ким доводилося зустрічатися під час проходження через митницю. Говорили із щирою й радісною посмішкою на обличчі. І мені здавалося, що вони справді-таки страшенно раді, що я до них прилетіла! І хоча ми обидвоє втомилися після такого довгого перельоту, настрій у мене був чудовий. І взагалі Америка справила на мене найприємніше враження.

Сталося так, що за три місяці до мого приїзду у Майка помер дідусь. Жив він у штаті Мічиган і було йому 94 роки, коли він покинув цей світ. У США заведено кремувати тіла померлих, і тому похорон і наступні поминки — «святкування життя», як це тут називається, — можна було проводити в будь-який зручний час. Крім того, в американців відсутні будь-які традиції, як-от у нас дев’ять чи сорок днів. Родичі Майка знали, що він має привезти дружину з колишнього Радянського Союзу, і жадали подивитися на це «диво». Усі чекали на мене! Вони, мабуть, вважали, що Майк вляпався в чергову авантюру. Кожного разу, коли він намагався пов’язати свою долю з жінкою, в нього з’являлася купа проблем.

Уперше він одружився у дев’ятнадцять, дружина була років на п’ять старша, вона мала двох дітей. Після розлучення Майк залишився, що називається, без копійки за душею. Друга дружина теж водила вантажівку, любила поганяти на снігоходах. Вони разом відпочивали, «зависали» в барах. Згодом вона стала «зависати» все частіше. І вже не тільки з ним. І одного разу, коли Майк повернувся додому з нічної зміни, він відчув, що широке ліжко ще не охололо від тепла людських тіл. Вирішивши, що скандалу не уникнути, зрадниця тим часом зникла. Пізніше теж спробувала відсудити чималу суму, але Майк був навчений гірким досвідом і вжив необхідних заходів.

Тож у його сім’ї були цілком обґрунтовані причини думати, що Майк «знову вляпався».

Усі родичі — брати і їхні дружини, тітки, дядьки, кузени й кузини, — які прибули на «святкування життя» покійного дідуся, виявилися цілком доброзичливими людьми. Вони всі теж вітали мене «welcome to US», додаючи «so glad to see me» (раді тебе бачити). І в мене знову виникло відчуття, що всі ці люди були б украй нещасні, якби я не приїхала сюди. «Які всі вони милі», — раділа я.

Вечір добігав кінця, аж тут мене оточили брати Майка — Кен, Дон і Рон. Майк в цей час із кимось спілкувався, а я, втомлена після перельотів і безсонних ночей, сиділа