Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

Він помер раптово півроку тому від паралічу серця. Його старший брат, професор Плейшнер, у минулому проректор Кільського університету, після превентивного ув'язнення в концтаборі Дахау повернувся додому тихим, мовчазним, із застиглою на губах покірною усмішкою. Дружина покинула його незабаром після арешту — родичі наполягли на цьому: її молодший брат дістав призначення радника з економічних питань у посольство рейху в Іспанії. Молодого чоловіка вважали перспективним, до нього прихильно ставились і в міністерстві закордонних справ, і в апараті НСДАП, тому сімейна рада поставила перед фрау Плейшнер дилему: або відмежуватися від ворога держави, свого чоловіка, або, коли їй дорожчі власні, егоїстичні інтереси, її піддадуть сімейному суду, і всі родичі публічно, через пресу, оголосять про повний з нею розрив.

Фрау Плейшнер була молодша за професора на десять років: їй було сорок два. Вона любила чоловіка: вони разом мандрували по Африці й Азії, там професор робив розкопки, виїжджаючи на літо в експедиції з археологами з берлінського музею «Пергамон». Вона спочатку відмовилась відмежуватись від чоловіка і багато хто з її сімейного клану — це були люди, зв'язані протягом останніх ста років з текстильною торгівлею, — зажадав відкритого з нею розриву. Однак Франц фон Енс, молодший брат фрау Плейшнер, умовив родичів не робити цього публічного скандалу. «Все одно, — пояснив він, — цим скористаються наші вороги. В заздрості немає міри, і мені ще цей скандал відгукнеться. Ні, краще все робити тихо й акуратно».

Він привів до фрау Плейшнер свого приятеля з клубу яхтсменів.

Тридцятилітнього красеня звали Гетц. Над ним кепкували: «Гетц не Берліхінген». Він був дуже вродливий і такий же дурний. Франц знав: він живе на утриманні пристаркуватих жінок. Утрьох вони посиділи в маленькому ресторані, і, стежачи за тим, як поводився Гетц, Франц фон Енс заспокоївся. Хоч він і дурний, але партію свою вів точно, за встановленими штампами, а коли вже штампи є, треба тільки їх удосконалювати.

Гетц був мовчазний, похмурий і могутній. Він розповів кілька смішних анекдотів. Потім досить стримано запросив фрау Плейшнер потанцювати. Стежачи за ними, Франц погордливо й самовдоволено мружився: сестра тихо сміялась, а Гетц, пригортаючись до неї все тісніше та ближче, щось шепотів їй на вухо.

Через два дні Гетц переїхав у квартиру професора. Він пожив там з тиждень — до першої поліцейської перевірки. Фрау Плейшнер прийшла до брата в сльозах: «Поверни мені його, це жахливо, що ми не разом». На другий день вона подала прохання про розлучення з чоловіком. Це зламало професора: він вважав, що дружина — його перший однодумець. Терплячи муки в таборі, він гадав, що рятує цим її чесність і свободу мислити так, як їй хочеться.

Якось уночі Гетц спитав її: «Тобі з ним було краще?» Вона тихо засміялась і, обійнявши його, сказала: «Що ти, коханий… Він умів тільки гарно говорити…»

Після звільнення Плейшнер, не заїжджаючи в Кіль, поїхав до Берліна. Брат, який мав зв'язок із Штірліцом, допоміг йому влаштуватися в музей «Пергамон». Тут він працював у відділі Стародавньої Греції. Саме тут Штірліц, як правило, призначав зустрічі своїм агентам, тому досить часто, звільнившись, він заходив до Плейшнера, і вони бродили по просторих порожніх залах величних «Пергамону» й «Бодо». Плейшнер уже знав, що Штірліц неодмінно довго любуватиметься скульптурою «Хлопчик, що виймає скабку»; він знав, що Штірліц кілька разів обійде навколо скульптурного портрета Цезаря — з чорного каменю, з білими, застиглими, несамовитими очима, зробленими з прозорого мінералу. Професор так організував маршрут їхніх прогулянок по залах, щоб Штірліц мав імогу затриматися біля античних масок: трагізму, сміху, розуму. Правда, професор не міг знати, що Штірліц, повертаючись додому, довго стояв перед дзеркалом у ванній, тренуючи обличчя, немов актор. Розвідникові, вважав Штірліц, треба вчитися управляти обличчям. Древні володіли цим мистецтвом досконало…

Якось Штірліц попросив у професора ключ від скляного ящика, В якому зберігалися бронзові статуетки з острова Самос.

— Мені здається, — сказав він тоді, — що коли я доторкнусь до цієї святині, зразу ж звершиться якесь чудо, і я стану іншим, у мене ввійде частина спокійної мудрості древніх.

Професор приніс Штірліцу ключ, і Штірліц зробив для себе зліпок. Тут, під статуеткою жінки, він організував тайник.

Він любив розмовляти з професором. Штірліц говорив:

— Мистецтво греків при всій своїй талановитості аж надто пластичне і в якійсь мірі жіночне. Римляни значно суворіші. Мабуть, тому вони ближчі до німців. Греків бентежить загальний абрис, а римляни — діти логічної завершеності, звідси й пристрасть до відточеності деталей. Подивіться, наприклад, портрет Марка Аврелія. Він герой, він об'єкт для наслідування, в нього мусять гратися діти.

— Деталі одягу, точність вирішення торса справді чудові, — несміливо заперечував Плейшнер. Після табору він розучився сперечатися, в ньому жила постійна сторожка незгода, і більше нічого. Раніше він лютився і знищував опонента. Тепер він обережно лише висував контрдоводи. — Але подивіться уважно на його обличчя. Яку думку несе в собі Аврелій? Він без думки, він пам'ятник своїй величі. Якщо ви уважно подивитесь на мистецтво Франції кінця вісімнадцятого століття, ви зможете впевнитися, що Греція перекочувала до Парижа, велика Еллада прийшла до вільнодумців…

Якось Плейшнер затримав Штірліца біля фресок «людинозвірів»: голова людини, а торс лютого вепра.

— Як вам це? — спитав Плейшнер.

Штірліц подумав: «Схоже на сьогоднішніх німців, перетворених у тупе, покірне, дике стадо». Він нічого не відповів Плейшнерові й відбувся якимись «соціальними» звуками — так він називав «м-так», «справді», «ай-яй-яй», коли мовчати було небажано, але й відповідати прямо неможливо.

Проходячи через порожні зали «Пергамону», Штірліц часто запитував себе: «Чому ж люди, творці цього великого мистецтва, по-варварському ставилися до своїх геніїв? Чому вони руйнували, й палили, і кидали на землю скульптури? Чому вони були такі бездушні до таланту своїх скульпторів і художників? Чому нам доводиться збирати чудом залишені крихти, і по цих крихтах вчити наше потомство прекрасного? Чому древні так нерозумно віддавали своїх живих богів на заклання варварам?»

Штірліц допив свій грог і запалив погаслу сигарету. «Чому я так довго згадував Плейшнера? Тільки тому, що мені не вистачає його брата? Чи я висуваю нову версію зв'язку? — Він усміхнувся: — По-моєму, я почав хитрувати навіть з самим собою. «З ким протекли його боріння? З самим собою, з самим собою…» Так, здається, у Пастернака?»

— Гер обер! — покликав він кельнера. — Я йду, рахунок, будь ласка…

Інформація для роздумів (Борман)

Про цю людину ніхто нічого не знав. Він зрідка з'являвся в кадрах кінохроніки і ще рідше на фотографіях