Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

виплату випало мені… Думаю, я ще застану той день, коли, проростаючи з кореня в цьому ґрунті, копальні, ливарні, залізорудні заводи «Міді д’Анконій» знову поширяться по всьому світі аж до моєї рідної країни, і я перший розпочну її відбудовувати.

Можливо, я це побачу, але певності бути не може. Ніхто не здатен передбачити, коли решта людей схаменуться і погодяться повернутися до розуму. Може статися, що наприкінці свого життя я розвину цю єдину копальню — шахту № 1 корпорації «Мідь д’Анконій» в Ущелині Ґолта, Колорадо, США. Але чи пам’ятаєш ти, Даґні, що мої амбіції — подвоїти виробництво міді порівняно з моїм батьком? Даґні, якщо наприкінці свого життя я вироблятиму бодай один фунт міді на рік, то стану багатший за батька, багатший за всіх моїх предків з їхніми тисячами тонн, тому що цей один фунт належатиме мені за правом, і буде використаний на благо світу, який свідомий цього!

Це був Франциско з дитинства — у всій поставі, в манері, в незатьмареному блискові очей, — і Даґні раптом почала розпитувати його про мідну копальню, як розпитувала про індустріальні проекти, коли вони гуляли узбережжям Гудзону, творячи образ свого вільного майбутнього.

— Я її тобі покажу, — пообіцяв він, — нехай тільки твоя нога загоїться. Нам доведеться видряпуватися крутою стежкою, придатною хіба що для мулів — транспортом туди поки що не заїдеш. Дозволь показати тобі нову ливарню, яку я проектую. Я вже протягом певного часу працюю над нею, вона заскладна для теперішнього об’єму продукції, але коли видобуток зросте, проект буде виправдано, — ти тільки поглянь, скільки часу, праці і грошей він зекономить!

Вони сиділи удвох на підлозі, схилившись над аркушами паперу, що він перед нею розстелив, вивчаючи заплутані ділянки заводу, і все це супроводжувала та ж радісна жага, як і тоді, коли одного разу вони заходилися досліджувати мотлох на звалищі.

Даґні нахилилась уперед саме тоді, коли Франциско потягнувся по наступний аркуш, і раптом оперлась йому на плече. Це сталося ненавмисне і тривало якусь мить, не довше, ніж непомітна пауза в єдиному короткому русі. Франциско тим часом звів на неї погляд. Він зазирав їй в обличчя, не приховуючи почуттів, але і не нав’язуючи їй жодних вимог. Вона відсунулася, знаючи, що обоє почувають зараз одне й те ж.

Досі гамуючи в собі відновлене відчуття того, що почувала до Франциско в минулому, Даґні вловила характерну для цього стану властивість, що несподівано вперше постала перед нею так чітко: якщо це бажання — оспівувати людське життя, то її почуття до Франциско завжди були оспівуванням її власного майбутнього, наче момент розкоші, отриманий як аванс перед чимось абсолютним і невідомим, аванс, який давав обіцянку того, що мало настати. Щойно це зрозуміла, Даґні усвідомила також, що єдине бажання, яке їй доводилося переживати, стосувалось аж ніяк не смакування майбутнього, а повного і остаточного теперішнього. Це було ясно завдяки побаченому: постаті чоловіка, який стояв у дверях маленької гранітної будівлі. Остаточна форма обіцянки, яка змусила її поворухнутись, подумала Даґні, — це чоловік, який, можливо, назавжди залишиться обіцянкою, що ніколи не справдиться.

Але це, нажахано подумала вона, було прикладом такої людської долі, яку вона чи не найпристрасніше ненавиділа і відкидала: переконання, що людину може привабити образ чогось прекрасного й недосяжного, чого людина приречена прагнути все життя й ніколи не зможе досягнути. Її життя і цінності не могли до такого привести, думала Даґні; вона ніколи не знаходила краси в тому, щоб тужити за неможливим, і ніколи не вважала за можливе те, чого не здатна була досягнути. Але ось і з нею таке сталося, і відповіді вона не знаходила.

Того вечора, дивлячись на Ґолта, Даґні думала: вона не може відмовитися ні від нього, ні від зовнішнього світу. В його присутності знайти відповідь видавалось іще складніше. Вона почувалася так, наче жодної проблеми не існувало, бо що може дорівнятися до факту його присутності; ніщо не могло примусити її покинути це місце — і водночас, наче вона не має права навіть глянути на нього, інакше зречеться залізниці. Даґні почувалася його власницею, бо щось неназване стало зрозуміле їм обом від самого початку — і водночас вона боялася, що він може зникнути, а потім, на якійсь вулиці, у зовнішньому світі, пройде повз неї з легковажною байдужістю.

Даґні зауважила, що Ґолт нічого не запитує в неї про Франциско. Коли розповіла, що заходила до Франциско додому, то не помітила на Ґолтовому обличчі й натяку на реакцію — ні схвалення, ні обурення. Їй здавалося, що вона вловила якийсь ледь помітний нюанс у його пильному й понурому виразі: здавалося, що Ґолт вирішив не мати почуттів з цього приводу.

Це її припущення перетворилося на запитання, а запитання — на дриль, що дедалі глибше і глибше врізався в розум кожного наступного вечора, коли Ґолт ішов з дому, а Даґні залишалася сама. Він ішов кудись кожного другого вечора, після вечері, не кажучи, куди йде, повертаючись опівночі або й пізніше. Даґні намагалася не дозволяти собі повністю усвідомлювати всю напругу і неспокій, з якими очікувала його повернення. Вона не запитувала, де він проводив свої вечори. Нехіть, яка її зупиняла, йшла від занадто палкого бажання все знати; вона мовчала через якусь зумисну, хоч і не до решти зрозумілу, непокору: частково — спротив перед ним, частково — через власну тривогу.

Вона не визнавала власних страхів, не формулювала їх словами, переживала тільки у формі емоцій, їхнього неприємного, набридливого сіпання. Частина цих емоцій пояснювалася дикою образою, якої досі Даґні не випадало переживати, — реакцією на страх, що в його житті може бути жінка. І все ж це обурення пом’якшувалося здоровою складовою цього страху, бо цю загрозу можна було подолати або, якщо необхідно, навіть прийняти. Проте існував іще й інший, відразливіший жах: мерзенні обриси самопожертви, підозра, яку при ньому навіть не можна було озвучити, — наче він прагнув усунутись з її шляху, змусити її цією порожнечею повернутися до чоловіка, який був його улюбленим другом.

Перш ніж вона про це заговорила, минуло багато днів. Та якось одного з вечорів, коли він збирався йти, Даґні усвідомила раптом ту особливу насолоду, з якою спостерігала, як він їсть приготовану нею їжу. І раптом, наче отримавши право говорити про те, що навіть не насмілювалась окреслити, наче це насолода зламала її опір, але аж ніяк не біль, Даґні запитала:

— Куди це ви зникаєте кожного другого вечора?

Він просто відповів — так, ніби