Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

коли я їх помічав, то… — він замовк. Здавалося, Франциско затремтів. — Однієї ночі ми — пошукові групи залізничників з Вінстона — шукали пішки. Ми видряпувалися на випадкові узвишшя, не маючи жодних підказок, жодного плану, знову і знову, аж поки наставав день, і… — він стенув плечима, намагаючись прогнати від себе цю згадку і усміхнутись. — Я не бажав би пережити таке навіть у найгіршому…

Франциско замовк. Його усміх розчинився, натомість повернувся вираз, що протягом трьох останніх днів не сходив з його обличчя, — він наче несподівано знову побачив таке, про що встиг забути.

Минув тривалий час, поки Франциско нарешті обернувся до Ґолта.

— Джоне, — голос його був урочистий, — чи можемо ми повідомити людей із зовнішнього світу, що Даґні жива… на випадок, якщо є хтось… хто почуває те, що почував я?

Ґолт дивився просто на нього.

— Ти прагнеш полегшити комусь з людей іззовні наслідки їхнього там перебування?

Франциско опустив очі, але твердо відповів:

— Ні.

— Це жалощі, Франциско?

— Так. Забудь. Твоя правда.

Ґолт відвернувся в нехарактерний собі спосіб: в його жесті проступала аритмічна мимовільна різкість.

Франциско вражено спостерігав за Ґолтом, а потім м’яко запитав:

— У чому річ?

Ґолт обернувся і кілька секунд мовчки на нього дивився. Даґні не могла означити емоцію, яка пом’якшила риси його обличчя: в ній було щось від усмішки, ніжності, болю і ще чогось більшого, що робило всі ці поняття якимись надмірними.

— Хоч скільки кожен з нас заплатив за цю боротьбу, — мовив Ґолт, — тобі дісталося найбільше, правда ж?

— Кому? Мені? — Франциско шоковано вищирився з недовірливим здивуванням. — Звісно ж, ні! Що з тобою таке? — він розреготався і додав: — Це жалість, Джоне?

— Ні, — відрубав Ґолт.

Даґні спостерігала, як Франциско дивиться на нього, збентежено насупившись, адже Ґолт сказав це, звівши погляд не на нього, а на неї.

Сума емоцій, які охопили Даґні від будинку Франциско, як уперше ввійшла досередини, не відповідала тим, що зародилися в неї, коли оглядала цей мовчазний зачинений дім іззовні. Вона відчула не трагічну самотність, а живодайну ясність. Кімнати були якісь оголені й простакуваті, конструкція будинку свідчила про типові для Франциско вміння, рішучість і нетерплячість. На вигляд це була халупа колоніста, складена докупи, щоб слугувати трампліном для далекого польоту в майбутнє — майбутнє, в якому на господаря чекає такий видатний простір для діяльності, що немає жодної можливості марнувати час на створення комфорту відразу на старті. Це місце було не по-домашньому ясне, воно нагадувало свіжість дерев’яних риштувань, зведених, щоб оберігати народження хмарочоса.

Франциско, вбраний у простий одяг, стояв посеред вітальні завбільшки три з половиною квадратних метри, і мав вигляд господаря палацу. Даґні здавалося, що ця кімната була саме тим тлом, яке найбільше йому пасувало. Так само, як простота одягу, помножена на поставу. Все це створювало атмосферу аристократизму. Грубість приміщення робила його схожим на патриціанський притулок. Певну неотесаність розбавляв єдиний королівський штрих: у маленькій стінній ніші з необроблених колод стояло дві старовинних срібних чаші; їхня вигадлива оздоба вимагала тривалої і коштовної праці ремісника, ретельнішої, ніж докладена при зведенні цієї хижі; оздобу чаш затерли довгі століття; сосни, зі стовбурів яких було зібрано стіни хати, були молодші. Франциско стояв посеред кімнати, і його легка, природна поведінка засвідчувала тиху гордість, мовчазна усмішка ніби казала: «Ось хто я такий, ось ким я був упродовж усіх цих років».

Даґні поглянула на срібні чаші.

— Так, — мовив він, відповідаючи на її мовчазний здогад, — вони належали Себастьянові д’Анконії та його дружині. Це єдине, що я забрав зі свого палацу в Буенос-Айресі. Їх — і герб, що над дверима. Це все, що я хотів урятувати. Все решта розчиниться повністю вже протягом кількох найближчих місяців.

Він засміявся.

— Вони все заберуть, геть усе, останні крихти «Міді д’Анконій», але на них чекає несподіванка. За всі свої клопоти вони не отримають аж такої великої винагороди. А щодо самого палацу, то вони навіть не здатні будуть оплатити його опалення.

— А далі? — запитала Даґні. — Куди ти звідти підеш?

— Я? Я працюватиму на «Мідь д’Анконій».

— Про що це ти?

— Пам’ятаєш таке давнє гасло: «Король помер, нехай живе король»? Коли основний кістяк того, що становить власність моїх предків, буде усунуто зі шляху, новим підґрунтям для «Міді д’Анконій» стане моя копальня — саме такої власності бажали мої предки, заради неї вони працювали, на неї заслуговували, хоча так і не змогли нею володіти.

— Твоя копальня? Яка копальня? Де вона?

— Тут, — мовив він, указуючи на вершини гір. — Хіба ти про це не знала?

— Ні.

— Я власник мідної копальні, до якої не дістануться мародери. Вона тут, у цих горах. Я довго її шукав, нарешті знайшов і взявся до праці. Це було понад вісім років тому. Я був перший, кому Мідас продав землю в цій долині. Я купив копальню. І почав розробляти її власними руками — так, як починав Себастьян д’Анконія. Зараз шахтою керує наглядач, який у Чилі був моїм найкращим металургом. Копальня дає стільки міді, скільки ми потребуємо. Мої прибутки зберігаються в банку Малліґана. За кілька місяців це буде єдине моє майно. І водночас — усе, чого я потребую.

Здавалося, він хоче додати: «…щоб завоювати світ». Даґні зачудувала різниця між його інтонацією і тим ганебним, нудотним тоном, напівскигленням, напівпогрозою, тоном жебрака і злодія водночас, що забарвлював слово «потреба» в устах чоловіків їхнього століття.

— Даґні, — казав він, стоячи біля вікна, наче дивився на вершини часу, а не гір, — відродження «Міді д’Анконій» — і всього світу — мусить початись тут, у Сполучених Штатах. Це єдина країна в історії, народжена не випадково, зі сліпої міжплемінної війни; вона є раціональним продуктом людського мислення. Ця країна постала з верховенства розуму, і протягом одного дивовижного століття вона таки справді рятувала світ. Тепер їй доведеться зробити це ще раз. Саме з цієї відправної точки — «Міді д’Анконій» — має відбутися перший крок, звідси візьмуть початок решта людських цінностей, бо весь світ сягнув занепаду всіх переконань, якими жив упродовж століть: містичної віри та верховенства нераціонального, отримавши в кінці шляху два пам’ятники — божевільню та цвинтар… Себастьян д’Анконія припустився однієї помилки: він прийняв систему, яка проголошувала, що власність, здобута ним згідно з законом, належить йому не за законом, а з дозволу держави. Його нащадки заплатили за цю помилку. Здійснити останню