Елізабет Макнейл - Дев’ять з половиною тижнів

мов нічне жахіття; раз на тиждень незручна хвиля хихикання прокочується тихим шкільним класом, двадцять вісім дітей семи років схиляють голови над своїми зошитами із соромом, таким же незрозумілим для них, як і неосяжним. Я не згадувала про цю вчительку або близькість вологих боліт, думку про котрі вона викликала, відтоді як перейшла до третього класу й опинилася в турботливих руках грубуватої міс Ліндлі. І ось воно, відроджене й вільне, мерзенне, принизливіше, ніж усе, що він робив мені в минулому: змушена інтимність — плоть до плоті — це куди гірше, ніж бути прив’язаною до ліжка, ніж плазувати по підлозі; наручники й ланцюги — акт милосердя порівняно з таким висінням, сідниці, мов на тарілці, кров бухкає у вухах…

Звісно, з мого горла виривається крик. Він зупиняється, але не відпускає мене. Прохолодна долоня ніжно гладить мою шкіру, пальці проводять лінію в один бік та в другий; рівна долоня легко торкається моїх стегон і просувається туди, де його ноги міцно їх тримають, веде по лінії між стегон від колін наверх, а тоді знову вниз і ще раз повільно вгору. «Дай мені той вазелін, що в тебе був, — каже він, — і тримай її за руки». Мої сідниці розведені, я відчуваю натиск його пальця у своєму анальному отворі, його рука між моїх ніг, один слизький палець пірнає в потаємне місце між заплющених губ. Кожен мій мускул напружений. Я фокусую погляд на жовтих спіралях, що крутяться на чорному тлі під моїми міцно стуленими повіками, я зціплюю зуби, втискаю нігті в плоть своїх долонь. Відчай у тисячі разів сильніший, ніж тоді, коли він уперше вдарив мене: я не винесу цього, не так, будь ласка, не… моє тіло починає здаватися під повільним нестримним натиском, що невдовзі змушує мене жадібно звиватися в його руках. «Ти думаєш, що знаєш, чого хочеш, люба, — чую я його низький голос, майже шепіт, біля самого вуха, — але натомість щоразу робиш те, чого хоче твоя пизда», — і різкий сильний удар. «Заткни її», — каже він, і мої губи накриває напарфумлена рука, у котру я вгризаюся так несамовито, як тільки можу, а тоді хтось вставляє між моїх зубів шарф і міцно його тримає, хтось важко дихає праворуч від мене; та ось мій рот знову вільний, його руки пестять мене, аж доки моє тіло не здається, значно швидше цього разу. «Будь ласка, я не можу терпіти це, будь ласка, зроби так, щоб я кінчила» змінюється під ще одним ударом на просте «Будь ласка…» Моє тіло кидають на ліжко, схлипування придушене подушкою та віддалене навіть для мене, язик на моїй шкірі й подушку прибирають, і я бачу його лице над моїм, але язик досі там, унизу, швидко доводить мене до стогонів; моя голова на його плечі, він лягає поруч зі мною, розтягнувшись на всю довжину свого тіла, рукою міцно тримає мене, пальці накривають мій рот, вона сидить на ньому верхи. Ми зовсім поруч із нею й дивимося одна на одну, коли він кінчає.

30

Я сиджу в кутку вагона метро. Спливло лише два місяці, трохи більш ніж дев’ять тижнів, ось уже два місяці, як я втратила над собою контроль. Навпроти мене сідає хлопчик, його кучеряве волосся падає на кругле чоло, сорочка розстібнута, розгорнута книжка надійно лежить у руках. Я, не відводячи очей, дивлюся на нього й відчуваю, що моє тіло топиться й тече. Він теж дивиться на мене, він двічі намагався усміхнутися. Мої руки складені на колінах, одна відкрита долоня лежить у другій. Я не всміхаюся. Я впевнена у своїй новій силі й відчуваю, що хлопчик, який сидить через прохід, також. Без сумніву, ця сила не нова, можливо, вона старовинна, я просто ніколи не знала про неї. Сила йти.

На Вест-Форс-стрит я виходжу. Хлопчик витягує шию, відкриває рот, коли я обертаюся до нього, підстрибує з місця, дивним чином кидається до виходу, але двері вже зачинилися.

Тож хлопчина в метро також відчув це. Мабуть, це просочується з моїх пор. Упродовж останніх двох місяців щоночі я дізнавалася про себе щось нове, і підводна течія ставала сильнішою щогодини; руки прикуті до ліжка над головою, переривчасте дихання. «Це щось нове» — миготіло в мене в голові. Упевнена нова влада — вразливість, порочна лише тому, що тотальна, природна, як трава чи асфальт у Нью-Йорку. Влада йти. Візьми мене, що завгодно зроби мені, що завгодно, візьми мене, як завгодно, убий мене, якщо це принесе тобі насолоду. Але спочатку спробуй прив’язати мене. Подивися на мене: мої очі заплющені, твої пальці залишили відбиток на моїй щоці, вологе пасмо волосся лежить там, де сила земного тяжіння змусила його влягтися, коли моя голова падала на подушку. А ще краще — поговори зі мною, перш ніж вдарити, низьким голосом, і пристебни мене наручниками до ніжки стола, і годуй, доки я плазую на підлозі. Зроби так, щоб я взяла тебе в рот між шматочками смаженої тріски та картоплею фрі, спочатку повільно піднеси келих із вином до моїх губ, поки рідина не потече мені на язик; мої очі заплющені, тобі доведеться власноруч визначати, як сильно треба нахилити келих, на мене не розраховуй. Вино тече по моєму підборіддю, ніхто його не зітре, а далі одному Господу відомо, що буде: широкі шрами та придушений крик — уперше. Торкаючись шрамів пальцями, відчуваєш, як знову наповнюється кров’ю твій прутень, наші погляди переплітаються.

Кілька тижнів по тому придушувати крики більше не вдається. Можливо, трохи згодом тонесенький струмочок крові. Що воно, як воно — бити до крові? Коли тобі чотири, ти не можеш уявити, як воно, коли тобі п’ять. Якщо тобі не доводилося кричати так, що неможливо стриматися, ти не можеш уявити, що це таке. Тепер я знаю, що це таке, це нагадує оргазм. Лунає звук десь удалині, він має причетність до мене, він, звісно, не має причетності до мене, жодної відповідальності. Моє тіло здається, піддається. Жодних меж. Дивні чужі звуки десь удалині, на мене не розраховуй.

Роки постійного вдавання лишилися позаду. Сила симулювати екстаз, малесеньке, жалюгідне відчуття контролю, що це дає: «Ох, о-о-о, а-ах, о-о-о, люба». «Бомба в ліжку», — шепоче чоловік своєму найкращому другові, коли я входжу до вітальні, кілька років тому. Я жодного разу не кінчила з тим чоловіком, жодного — за десять місяців марних зворотно-поступальних рухів, але він