Ден Браун - Код да Вінчі

— Ну ж бо, швидше, — підганяв її Ленґдон. — Верне от-от прийде.

— Ні, — Софі відсмикнула руку, — це не номер рахунка.

— Це він! Десять знаків! А що ж це може бути?

— Це занадто випадковий набір цифр, — Софі знищила все, що вони щойно набирали, і глянула на Ленґдона, впевнена в собі. — І це не просто збіг, що цей випадково позначений номер рахунка може бути перетворений на послідовність Фібоначчі.

І вона почала набирати числа з пам’яті.

— Більше того, я переконана, що мій дідусь мав би обрати номер рахунка, який щось означав для нього, щось таке, що він міг би легко запам’ятати.

Вона закінчила ряд і всміхнулась.

— Щось таке, що виглядає випадковим, а насправді таким не є.

Ленґдон дивився на екран:

НОМЕР РАХУНКА:

1123581321

Йому потрібна була лише мить, щоб зрозуміти, що вона має рацію.

Послідовність Фібоначчі.

1—1–2—3—5–8—13—21

Коли послідовність Фібоначчі записати як десятизначне число, вона стає фактично непізнаваною. Легко запам’ятати, але виглядає випадковим набором цифр. Чудовий десятизначний код, який Соньєр просто не міг забути.

Софі натиснула кнопку вводу.

Нічого не сталося.

Принаймні вони нічого не виявили.

У ту саму мить під ними, в банківському підземному таємному сховищі, запрацювали автоматичні клешні. Двохосьова транспортна система була прикріплена до стелі, і причеплена до неї клешня почала шукати потрібні координати. Там, на цементній підлозі внизу, на величезних ґратах стояли сотні ідентифікованих пластикових ящичків, які нагадували ряд маленьких гробиків у підземному склепі.

Доїхавши із сюрчанням до потрібного місця над підлогою, механічна клешня поповзла вниз, електронне око підтвердило код на коробці. Потім із комп’ютерною точністю клешня міцно схопила тяжкий держак і потягла коробку вертикально вгору. Запрацювали інші коліщатка, і клешня повезла потрібну коробку до віддаленої частини сховища та встановила її на конвеєрну стрічку.

Механічна рука обережно поставила коробку й відпустила її.

Тільки-но та рука звільнилась, як задзижчав конвеєр.

А нагорі Софі та Ленґдон зітхнули з полегшенням, коли побачили, що конвеєрна стрічка заворушилася. Вона увійшла до кімнати праворуч від них крізь вузьку щілину під розсувними дверцятами. Металеві двері розсунулися, і велика пластикова коробка вийшла з глибини, звідки виїхала конвеєрна стрічка. Коробка була чорна, з важкої пластмаси. Вона зупинилась прямо перед ними.

Ленґдон і Софі завмерли в мовчанні перед загадковим контейнером. Софі подумала, що вона схожа на коробку для інструментів. Не гаючи часу, вона відкрила дві пряжки прямо перед нею. А потім глянула на Ленґдона. Вони разом підняли важку кришку і відкинули її назад, а потім схилилися над ящиком.

На його дні лежав один-єдиний предмет: полірована дерев’яна коробка з накладними петлями розміром приблизно з коробку для взуття. Дерево було блискуче, насиченого пурпурового кольору із помітним візерунком. «Рожеве дерево», — збагнула Софі. Дідусь дуже любив його. На кришці була інкрустація у вигляді троянди. Софі нахилилась, схопила коробку і витягла її.

— Боже, яка важка, — сказала вона, обережно опускаючи її на великий стіл для предметів, що зберігаються в банку.

— П’ятипелюсткова троянда, — прошепотів Ленґдон. — Це символ Пріорату для позначення Святого Грааля. Ідеальний розмір, — додав, — щоб зберігати чашу.

«Але це не може бути чаша», — сказав він собі.

Софі поставила коробку перед собою на столі, збираючись підняти кришку. Проте, коли вона поворушила її, сталося щось неочікуване. З коробки почувся дивний звук, ніби там хлюпала вода. Софі остовпіла.

— Ви чуєте?..

Ленґдон кивнув.

— Якась рідина, правда?

Нахилившись, Софі повільно зняла застібки і підняла кришку.

Всередині був дивний предмет — Ленґдон ніколи не бачив нічого подібного.

Одначе вони обоє відразу збагнули, що то аж ніяк не чаша Христа.

Розділ 37

— Поліція перекрила вулицю, — сказав Андре Верне, заходячи до вітальні. — Переправити вас буде нелегко.

Софі та Ленґдон сиділи за столом, разом схилившись над тим, що було схоже на велику дерев’яну скриньку для коштовностей, коли почули голос Верне. Софі вмить накрила кришку й підняла голову.

— Ми нарешті розібралися з номером рахунка, — сказала вона.

— Мадемуазель Неве, ви берете предмет з собою чи повертаєте його у сховище, перш ніж покинути це приміщення?

Софі глянула на Ленґдона, а потім на Верне.

— Нам треба взяти це з собою.

Верне кивнув.

— Дуже добре. Тоді я пропоную вам загорнути його у ваш піджак, коли ми йтимемо коридорами. Я б не хотів, щоб хтось іще побачив це.

Коли Ленґдон зняв свій піджак, Верне швидко підійшов до конвеєрної стрічки, закрив уже тепер порожню коробку і ввів кілька простих команд. Конвеєрна стрічка знову почала рухатись, несучи пластиковий контейнер назад у сховище. А золотого ключа він знову віддав Софі.

— А тепер сюди. Швидше.

Коли вони вийшли на заднє службове подвір’я, Софі могла побачити світло поліцейських фар, спрямоване в підземний гараж. Певне, вони заблокували виїзд. Верне підійшов до однієї з невеличких банківських вантажівок.

— Сюди, — сказав він, відхиляючи масивні задні двері і пропускаючи їх до блискучого сталевого відсіку.

Верне поспішив з заднього двору до офісу, взяв ключі від вантажівки й одягнув на себе куртку й кепку водія, сховавши ззаду револьвер.

Кинувся назад до вантажівки, перевірив, чи добре зачинилися за Ленґдоном і Софі важкі задні двері, замкнув їх, стрибнув до кабіни і завів мотор.

Коли вантажівка дісталася до виїзду, внутрішня брама відчинилася всередину, давши змогу йому проїхати, а потім вхід зачинився.

За кілька метрів від блокпосту довготелесий офіцер зробив йому знак зупинитися. За ним стояли чотири патрульні машини.

Верне зупинився.

— Je suis Jérôme Collet, — відрекомендувався агент. Він рушив до дверей вантажівки: — Qu’est-ce qu’il y a là dedans?[29]

— А біс його знає! — відповів Верне французькою. — Я лише водій.

Колле був незворушний.

— Ми розшукуємо двох злочинців, — він показав світлину з паспорта Роберта Ленґдона. — Цей чоловік був нещодавно у вашому банку?

Верне знизав плечима.

— Звідки я знаю? Нас до клієнтів не підпускають. Зайдіть і спитайте на рецепції.

— Ваш банк вимагає ордер на обшук, щоб ми могли увійти.

Верне удав огиду.

— Бюрократи. Чути не можу про них.

— Відчиніть ваш фургон, будь ласка! — Коле рушив до задніх дверей.

Верне глянув на агента і залився непристойним смішком.

— Відчинити фургон? Ви думаєте, я маю ключі? Думаєте, нам довіряють? Ви б знали, які копійки мені тут платять!

Агент заговорив по-іншому.

— Ви стверджуєте, ніби у вас немає ключів від машини, яку ви водите?

Верне кивнув.

— Від заднього відсіку — ні. Лише від запалювання. Такі фургони опечатують наглядачі ще на вантажній платформі. Тоді вантажівки просто собі чекають, поки відвезуть ключі в точку призначення. А потім нам дзвонять, що ключі вже там, і кажуть, куди