Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Я не підтверджую жодних твоїх припущень, — обережно сказала Єва. — Але скажи мені, чому тебе це так цікавить?

Наталія відвела погляд, вперше за всю розмову виявивши щось схоже на емоції.

— Тому що я знаю, каково це — бути жертвою, — тихо сказала вона. — Знаю, як це — коли тебе принижують, коли над тобою знущаються, а ти не можеш нічого вдіяти. І я завжди мріяла... мріяла про можливість відплатити. Але ніколи не мала сміливості чи здібностей для цього.

Вона подивилася Єві прямо в очі.

— А потім я побачила тебе. Нову тебе. І зрозуміла, що щось змінилося. Що ти якимось чином отримала силу робити те, про що інші можуть лише мріяти.

Єва мовчала, вражена цим зізнанням. Вона ніколи не думала про Наталію як про жертву. Тиха, розумна дівчина, яка трималася осторонь — хто міг її кривдити?

— Хто? — запитала вона, не в силах стримати цікавість.

— Різні люди, — відповіла Наталія з гіркою посмішкою. — В школі мене цькували за окуляри, за любов до книг, за те, що я була "занадто розумною". В університеті... один з викладачів. Не Кравченко, інший. Він... скористався моєю довірою.

Вона говорила спокійно, але Єва бачила біль в її очах. Біль, який вона дуже добре розуміла.

— І ти хочеш... помститися йому? — обережно запитала Єва.

— Я хочу справедливості, — відповіла Наталія. — І я думаю, що ти знаєш, як її досягти.

Вони дивилися одна на одну через стіл, і Єва раптом відчула дивну спорідненість з цією дівчиною. Вони обидві були жертвами. Обидві страждали. Різниця лише в тому, що Єва знайшла спосіб відплатити.

Але чи могла вона довіряти Наталії? Чи не було це пасткою?

— Послухай, — сказала Єва, нарешті зробивши ковток своєї холодної кави. — Я не можу говорити про це тут. Але якщо ти дійсно хочеш знати більше... приходь до мене сьогодні ввечері. О восьмій. Я надішлю тобі адресу.

Наталія кивнула, в її очах спалахнуло щось схоже на тріумф.

— Я прийду, — сказала вона. — І... дякую, Єво.

Вони розрахувалися за каву і вийшли з кав'ярні разом. На вулиці Наталія раптом зупинилася.

— Є ще дещо, що ти маєш знати, — сказала вона тихо. — За тобою стежать.

Єва напружилася, але не виказала здивування.

— Хто?

— Не знаю точно, — відповіла Наталія. — Але це професіонал. Я помітила його кілька днів тому — він спостерігає за твоїм будинком, відслідковує твої пересування. Я думаю, це може бути приватний детектив, найнятий кимось із родичів... постраждалих.

Єва кивнула. Це підтверджувало інформацію від Антоніо.

— Дякую за попередження, — сказала вона. — Побачимося ввечері.

Вони розійшлися в різні боки. Єва викликала таксі, вирішивши не йти пішки — вона не знала, де міг ховатися стежильник.

У таксі вона дістала телефон і написала Наталії адресу свого пентхаусу. Потім набрала номер Антоніо.

— Потрібна твоя допомога, — сказала вона, коли він відповів. — Мені потрібно все, що можна знайти про Наталію Коваль. І про її викладача, який "скористався її довірою". І ще... мені потрібно дізнатися, хто стежить за мною. Терміново.

— Буде зроблено, signora, — відповів Антоніо. — Коли вам потрібна інформація?

— До восьмої вечора, — сказала Єва. — Це дуже важливо.

Повернувшись додому, вона одразу відчула присутність Олексія.

— Як пройшла зустріч? — запитав він, з'являючись із тіні.

Єва розповіла йому про розмову з Наталією, про її зізнання і запрошення на вечір.

— Це може бути пастка, — застеріг Олексій. — Вона може записувати ваші розмови, збирати докази.

— Або вона справді хоче того ж, що і я, — заперечила Єва. — Справедливості. Помсти.

— Можливо, — погодився Олексій, але в його голосі чулися сумніви. — Але будь обережна. Не розкривай усіх карт одразу.

— Не буду, — пообіцяла Єва.

Вона підійшла до спальні і відкрила шухляду нічного столика. Перламутровий ніж все ще лежав там. Єва взяла його і поклала в кишеню халата.

— Завбачливо, — прокоментував Олексій, спостерігаючи за нею. — Але чи зможеш ти використати його, якщо виникне необхідність?

Єва мовчки подивилася на нього. Вона сама не знала відповіді на це питання. Але вона знала, що не дозволить нікому завадити її планам. Не зараз, коли вона нарешті відчула смак справжньої влади.

О 19:30 прийшло повідомлення від Антоніо — довгий файл із інформацією про Наталію. Єва відкрила його і почала читати, відчуваючи, як кожен рядок змінює її уявлення про тиху однокурсницю.

Наталія Коваль, 20 років. Батьки — науковці, обидва працюють за кордоном, бачаться з дочкою рідко. Відмінниця, але соціально ізольована. Була жертвою булінгу в школі. В університеті — інцидент із викладачем філософії Андрієм Валерійовичем Лисенком, 45 років. Жодних офіційних скарг, але, за даними інформаторів Антоніо, він скористався її вразливістю і втягнув у "стосунки", які згодом обернулися психологічним насильством.