Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Частина 12

Кав'ярня "Блек Хоні" була напівпорожня в цю годину — самий кінець робочого дня, коли офісні працівники ще не вийшли з роботи, а студенти вже розійшлися по домівках. Єва навмисно вибрала цей час і це місце — тихе, з відокремленими столиками, де можна спокійно поговорити.

Вона прийшла на п'ятнадцять хвилин раніше, щоб зайняти столик у дальньому кутку і спостерігати за входом. Замовила латте, але не пила його, занадто напружена для цього.

Рівно о 16:00 двері кав'ярні відчинилися, і увійшла Наталія. Вона не змінилася — та ж струнка фігура, те ж темне волосся, зібране в простий хвіст, ті ж уважні, проникливі очі за скельцями окулярів. Вона короткозоро озирнулася, помітила Єву і впевнено попрямувала до її столика.

— Привіт, Єво, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Ти дуже змінилася.

Єва змусила себе посміхнутися.

— Привіт, Наталю. Так, життя змінює людей. А ти зовсім не змінилася.

Наталія замовила американо у офіціантки, яка підійшла до столика, і повернулася до Єви.

— Ти зникла з університету на кілька тижнів, а потім повернулася зовсім іншою людиною, — сказала вона без жодних прелюдій. — Новий одяг, нова зачіска, нова поведінка. І це збіглося з низкою дивних подій.

Єва напружилася, але зберегла незворушний вираз обличчя.

— Яких подій?

— Смерть Максима Петренка — твого колишнього. Публічне приниження Вікторії Соколової — твоєї колишньої подруги. Арешт твого вітчима за серйозними звинуваченнями. Самогубство професора Кравченка, який, як відомо, завалив тебе на іспиті. І тепер спроба самогубства Антона Шевченка, який розповсюджував про тебе плітки, — Наталія говорила спокійно, ніби зачитувала факти з підручника.

Єва відчула, як її серце прискорює ритм, але зовні залишалася спокійною.

— І що? Це просто збіги. Я не маю до цього жодного відношення.

— Я не сказала, що маєш, — відповіла Наталія, і в її голосі прозвучали дивні нотки. — Просто... занадто багато збігів, не здається тобі?

Офіціантка принесла американо, і Наталія зробила ковток, не відводячи погляду від Єви.

— Знаєш, — продовжила вона, — я завжди вважала тебе цікавою. Тихою, замкненою, але розумною. Спостережливою. Як і я.

— Дякую за комплімент, — сухо відповіла Єва. — Але я не розумію, до чого ти ведеш.

— Я веду до того, — Наталія нахилилася вперед, — що бачила тебе біля кабінету професора Кравченка в день його самогубства. І бачила, з яким виразом обличчя ти вийшла звідти. Це не був вираз шоку чи горя. Це було... задоволення.

Єва відчула, як холодок пробіг по спині. Наталія дійсно спостерігала за нею. І бачила занадто багато.

— Я не розумію, про що ти, — спробувала вона захищатися. — Так, я заходила до Кравченка того дня. Хотіла поговорити про перескладання іспиту. Але коли вийшла, він був живий і здоровий.

— Я не кажу, що ти його вбила, — м'яко заперечила Наталія. — Я думаю, ти зробила щось інше. Щось, що змусило його вбити себе.

Єва відчула, як страх змінюється гнівом. Хто ця дівчина, щоб звинувачувати її? Щоб слідкувати за нею, збирати інформацію?

— Це серйозні звинувачення, — сказала вона холодно. — І в тебе немає жодних доказів.

— Не звинувачення, — похитала головою Наталія. — Припущення. І ти маєш рацію — в мене немає доказів. Поки що.

Останні два слова пролунали як загроза.

— Чого ти хочеш, Наталіє? — прямо запитала Єва.

Наталія відкинулася на спинку стільця, вивчаючи Єву поглядом.

— Правди, — просто відповіла вона. — Я завжди хотіла знати правду. Розуміти, як все працює. Бачити справжнє обличчя людей під масками.

Вона зробила ще один ковток кави.

— І я хочу знати, що сталося з тобою, Єво. Як ти перетворилася з тихої, заляканої дівчини на... те, ким ти є зараз.

— І хто я зараз, на твою думку? — запитала Єва, відчуваючи, як гнів наростає всередині.

— Не знаю, — чесно відповіла Наталія. — Але ти змінилася. І ці зміни збіглися з низкою трагедій для людей, які кривдили тебе. Це... інтригує.

Єва дивилася на неї, намагаючись зрозуміти мотиви. Наталія не здавалася наляканою чи обуреною. Вона виглядала... зацікавленою. Як ентомолог, що вивчає рідкісний вид комахи.

— Припустимо, — повільно сказала Єва, — що всі ці збіги не випадкові. Припустимо, що я справді якось пов'язана з... подіями, які ти перерахувала. Що далі? Ти підеш у поліцію?

Наталія знову подивилася на неї тим дивним, вивчаючим поглядом.

— Не обов'язково, — відповіла вона. — Це залежить від того, що я дізнаюся.

— Що ти маєш на увазі?

— Я хочу зрозуміти, — Наталія нахилилася ще ближче, — як ти це робиш. Як ти змусила їх страждати, не забруднивши власних рук. Це... вражає.

Єва відчула, як щось всередині неї змінюється. Наталія не була загрозою в звичайному розумінні. Вона не хотіла відправити Єву до в'язниці чи зупинити її. Вона хотіла... зрозуміти. Можливо, навіть захоплювалася нею?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍