Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Я... я не це мала на увазі, — пробурмотіла вона.

— Ні? — Олексій дивився на неї з легким сумнівом. — А по-моєму, саме це. І в цьому немає нічого дивного. Ти захищаєш себе від загрози. Ти просто... еволюціонуєш, Єво. Стаєш сильнішою.

Єва відвернулася, не в силах дивитися в його проникливі очі, які бачили її наскрізь.

— А як щодо Наталії? — запитала вона, змінюючи тему. — Вона теж загроза?

— Безумовно, — кивнув Олексій. — Можливо, навіть більша, ніж приватний детектив. Вона знає тебе особисто. Знає, що ти була у Кравченка перед його смертю. І вона може зв'язати тебе з іншими подіями.

— Але в неї немає доказів, — заперечила Єва.

— Поки що, — погодився Олексій. — Але вона збирає інформацію. І вона розумна, ця Наталія. Не треба її недооцінювати.

Єва сіла на диван навпроти нього, відчуваючи, як тривога повільно наростає.

— Що ти пропонуєш?

— Перш за все, дізнатися, скільки вона вже знає, — відповів Олексій. — А потім... потім приймати рішення.

Єва кивнула. Так, спочатку треба дізнатися, наскільки серйозна загроза. А потім діяти.

Вона згадала перламутровий ніж, який купила після першої зустрічі з Олексієм. Він досі лежав у шухляді її нічного столика, невикористаний. Такий гарний, такий... смертоносний.

Єва здригнулася від власних думок. Невже вона справді думає про те, щоб використати ніж проти Наталії? Проти дівчини, яка ніколи не заподіяла їй зла? Яка просто виявилася занадто спостережливою?

— Щось не так? — запитав Олексій, помітивши її стан.

— Ні, — різко відповіла Єва. — Все добре. Я просто... думаю, як вчинити з Наталією.

— І що надумала?

Єва мовчала, розглядаючи свої руки. Ці руки вже штовхнули Максима з балкона. Але вбити когось безпосередньо, навмисно, з холодною головою — це був зовсім інший рівень. Чи була вона готова до цього?

— Я зустрінуся з нею, — сказала вона нарешті. — Спробую дізнатися, що вона знає. А потім вирішу.

Олексій кивнув, але в його очах промайнуло щось схоже на розчарування. Ніби він очікував від неї більш рішучої відповіді.

— Як скажеш, — відповів він стримано. — Але не забувай, що кожен день зволікання дає їй більше часу на збір інформації.

— Я знаю, — Єва підвелася. — Я розберуся з цим. Сьогодні ж.

Олексій також підвівся.

— Тоді не буду тебе затримувати. Але пам'ятай, Єво, — він підійшов ближче, його очі дивно блиснули. — Іноді найпростіше рішення — найкраще. Чистий розріз. Один рух. І проблема зникає... назавжди.

З цими словами він розчинився в повітрі, залишивши після себе лише легкий запах сірки і дивне відчуття холоду в кімнаті.

Єва повільно підійшла до спальні і відкрила шухляду нічного столика. Перламутровий ніж лежав там, такий елегантний, такий смертоносний у своїй красі. Вона взяла його, відчуваючи приємну вагу в руці. Провела пальцем по лезу — гостре, ідеально збалансоване.

Єва уявила, як це лезо входить у плоть. Як кров тече по руків'ю. Як світло згасає в чужих очах.

І найстрашніше — ця думка не викликала в неї огиди. Тільки холодну цікавість. І це лякало її більше, ніж будь-яка зовнішня загроза.

Вона поклала ніж назад у шухляду і закрила її. Ні, вона ще не готова до цього. Поки що.

Єва дістала телефон і відкрила контакти. Знайшла номер Наталії Коваль, який зберігся з часів групових проектів. Завагалася на мить, а потім написала повідомлення:

"Привіт, Наталіє. Це Єва Мельник. Давно не спілкувалися. Може, зустрінемося випити кави? Сьогодні о 16:00 у "Блек Хоні"?"

Відповідь прийшла майже миттєво:

"Привіт, Єво. Я здивована, що ти написала. Так, давай зустрінемося. До зустрічі о 16:00."

Єва вимкнула телефон і глибоко вдихнула. Тепер залишалося дочекатися зустрічі і зрозуміти, наскільки серйозна загроза. А потім... потім вона вирішить, що робити далі.