Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Частина 11

Наступного дня новини про скандальні фотографії Антона Шевченка розповсюдилися університетом зі швидкістю лісової пожежі. Хоча сама сторінка в Instagram була видалена модераторами вже за кілька годин (занадто відверті матеріали), фотографії встигли розлетітися по месенджерах та інших соціальних мережах.

Єва спокійно снідала у своєму пентхаусі, переглядаючи повідомлення в університетському чаті. Студенти активно обговорювали інцидент, більшість насміхалася з Антона, інші висловлювали співчуття або обурення тим, хто поширював фото. Ніхто не підозрював, що за цим стоїть тиха дівчина, яка недавно повернулася до навчання після загадкової відсутності.

Подзвонив телефон. На екрані висвітилося ім'я Антоніо.

— Слухаю, — відповіла Єва.

— Buongiorno, signora, — привітався Антоніо своїм характерним акцентом. — У мене є інформація, яка може вас зацікавити.

— Яка саме?

— Об'єкт вашої вчорашньої... уваги, — обережно підбирав слова Антоніо. — Його доставили до лікарні сьогодні вранці. Передозування снодійним.

Єва завмерла з чашкою кави на півдорозі до рота.

— Він мертвий? — запитала вона, здивувавши саму себе відсутністю емоцій у голосі.

— Ні, його вчасно знайшли батьки, які несподівано повернулися з дачі, — відповів Антоніо. — Але стан критичний. Він у комі.

Єва повільно поставила чашку на стіл. Антон спробував покінчити з собою. Через те, що вона зробила. Як і професор Кравченко. Але тоді вона виявила реальні злочини професора — його плагіат, його домагання. А що зробила вона з Антоном? Показала йому його справжнє обличчя, так. Але чи заслуговував він такої кари лише за брехливі плітки?

— Ще щось? — запитала вона, намагаючись звучати байдуже.

— Так, — в голосі Антоніо відчувалася напруга. — Є ще дещо. За вами стежать.

— Я знаю, — відповіла Єва. — Наталія Коваль, моя однокурсниця.

— Не тільки вона, — сказав Антоніо. — Є ще хтось. Професійніший. Можливо, приватний детектив.

Єва напружилася.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Моя людина помітила стеження три дні тому. Спочатку ми думали, що це просто збіг, але тепер це очевидно. Хтось веде спостереження за вашим будинком, відслідковує ваші пересування.

— Хто б це міг бути? — Єва відчула перші уколи тривоги.

— Я не знаю, — зізнався Антоніо. — Але це точно не поліція. Вони діють інакше. Це хтось приватний. Можливо, родич одного з ваших... об'єктів?

Єва замислилася. Хто міг би найняти приватного детектива? Родина Максима? Майже напевно. В них були гроші і причини підозрювати, що його смерть не була нещасним випадком. Або, можливо, Вікторія? Хоча навряд чи — після публічного приниження вона спішно покинула місто.

— Дякую за інформацію, — сказала вона нарешті. — Тримай мене в курсі.

— Звісно, signora, — відповів Антоніо. — Будьте обережні.

Після завершення дзвінка Єва підійшла до вікна і оглянула вулицю внизу. Чи міг хтось з тих людей, які проходили повз, стежити за нею? Чи міг хтось навіть зараз спостерігати за її вікнами з протилежного будинку?

— Проблеми? — голос Олексія пролунав за її спиною.

Єва не здригнулася. Вона звикла до його раптових появ.

— Можливо, — відповіла вона, не обертаючись. — За мною стежать. І Антон у комі — спроба самогубства.

— І що ти відчуваєш щодо цього? — запитав Олексій, підходячи ближче.

Єва задумалась. Що вона відчувала? Провину? Страх? Жаль?

— Нічого, — зізналася вона. — Абсолютно нічого.

Олексій стояв тепер поруч, його очі вивчали її обличчя.

— Це неправда, — м'яко сказав він. — Ти щось відчуваєш. Просто не хочеш визнавати це навіть перед собою.

Єва різко повернулася до нього.

— Гаразд, я відчуваю... задоволення, — сказала вона з викликом. — Він заслужив на це. Він руйнував мою репутацію брехнею. Тепер він знає, як це — коли твоє життя розвалюється через чужі слова.

Олексій повільно посміхнувся.

— Ось це вже більше схоже на правду. Ти відчуваєш задоволення. Можеш називати це справедливістю, якщо тобі так легше. Але насправді тобі просто подобається бачити, як вони страждають. Подобається знати, що ти маєш силу зруйнувати чиєсь життя. Це... п'янке відчуття, чи не так?

Єва не відповіла, але її мовчання було красномовнішим за будь-які слова.

— Щодо стеження, — продовжив Олексій, відходячи до дивана і елегантно сідаючи. — Це ускладнює ситуацію, але не робить її безнадійною. Просто треба бути обережнішою.

— Або прибрати того, хто стежить, — тихо сказала Єва, навіть не усвідомлюючи, що озвучила цю думку.

Олексій підняв брову.

— Це радикальне рішення. Але ефективне, звісно.

Єва подивилася на нього з жахом, раптом усвідомивши, що вона тільки що запропонувала. Вбити невідому людину просто за те, що вона виконує свою роботу? Коли вона встигла стати такою?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍