Іво Брешан - Азартні ігри з долею

не хочу вдаватися з тобою у філософію. Заклад набув сили, кладемо у сейф знову кожен по 100 тисяч і чекаємо. Хто його знає, може, ще нічого й не буде, якщо жоден із тих трьох свідків, що залишилися, не погодиться бути приманкою.

На цьому вони й попрощалися.

Збігав час, та нічого нового не відбувалося. Обоє поклали у сейф гроші, але їм вже починало здаватися намарне. Ніхто з поліції до них не приходив і ніхто з тих трьох свідків не виявляв бажання погостювати. Так минуло цілих п’ятнадцять днів.

Франко повернувся до узвичаєного плину життя. Утім його не переставав муляти здогад, який з’явився після того, як він почув задум поліціянтів, що у загальній картині чогось не вистачає; наче треба вставити лише один камінчик у мозаїку, аби панно стало цілісним. Він довго намагався пригадати, що б то могло бути, а тоді йому сяйнуло, і то зовсім випадково, під час покера, коли один із гравців встав і сказав, що мусить їхати в Чіліпи на аеродром, аби когось зустріти. Ось воно що! «Це священик у Чіліпах, — вигукнув його внутрішній голос.» З ним він ще не спілкувався. Йому згадалося, що саме від нього Ретель дізнався про смерть дядька і тільки по приїзді туди виявив, що все виявилося непорозумінням. Тут щось не збігається. Як може сільський священик плести настільки хитромудрі інтриги? І знову ж таки, як він міг повідомити Ретелеві страшну звістку, якщо, згідно з почутим від місцевих, всі у Чіліпах напевно знали, що насправді сталося? Ось та остання деталь, якої бракувало в мозаїці; щілина в мурі, крізь яку промінь підозр падає на Ретеля. Хоча він і вирішив більше нічого не розслідувати, проте Тюдор не встояв перед спокусою знайти відповідь і на це єдине запитання, яке з якоїсь причини досі його турбувало.

Наступного дня, не гаючись, він знову поїхав у Чіліпи, щоб поговорити з тим священиком, отцем Влахом, наскільки він пам’ятав. Він знайшов його, коли той обкопував сад поряд із церковним подвір’ям. То був старий чоловік, повністю сивий і трохи згорблений. Тюдор представився, а тоді попросив його трохи уваги, оскільки має до нього кілька запитань. Отець Влахо здався йому дуже гостинним і привітним; відразу повів його на церковне подвір’я, присунув йому крісло, а економка поставила перед ними на стіл пляшку домашньої ракії і кошик сушеного інжиру. Спершу Тюдор, аби завоювати прихильність отця Влахи, розповів йому трохи про себе; про те, що тривалий час був професором у гімназії і що тепер на пенсії, мимохідь згадав і Серафіна як свого колишнього учня. Здається, і Тюдор отцю Власі сподобався, йому хотілося з кимось поговорити; він почав йому жалітися на біль у кістках і старість; і врешті сказав, що зовсім скоро він піде на той світ. Тільки коли в його тираді настала перерва, Тюдор перейшов до діла:

— Отче, чи пам’ятаєте ви, як Серафін прийшов до вас, думаючи, що його дядько помер і цього дня його ховатимуть?

— Як не пам’ятати! Це мене тоді страшенно здивувало. Не знаю, як він взагалі до цього додумався.

— То, виходить, не ви його сповістили?

— Боже збав! Я послав звістку, але не ту, що дядько мертвий. Я просто розповів, як воно все було: що він знепритомнів, коли падав, і що його відвезли в дубровницьку лікарню. Я подумав: було б добре, якби небіж його навідав.

— А чи був хтось, хто подумав би, що старий Ретель мертвий і почав всюди поширювати таку плітку?

— Ніхто не міг подумати. Ще менш ймовірно, що хтось почав би ширити таку плітку, старий-бо майже одразу після падіння отямився.

— Ви ту звістку послали Серафінові особисто?

— Ні, не особисто. Я навіть не знав, як можу з ним зв’язатися. Натомість я зателефонував тамтешньому священику, отцеві Луці Грмої, аби він йому те оповів.

— Ви сказали йому лише те, що його дядько в лікарні? Нічого більше?

— Та Бог з вами, що б я ще міг йому іншого сказати?

— Здається, отець Лука неправильно вас зрозумів. Дякую вам, отче, це все, про що я хотів дізнатися.

Тепер, коли його очам відкрилась ще одна таємниця, Тюдор вирішив розслідувати цю історію доти, поки не дізнається геть усе. Після Влахи, він вирішив поїхати до Плоче, хоч не був певен, що зможе застати отця Луку там. У Плоче була каплиця святого Якова, у якій він служив меси, а жив далеко звідти, десь у Лападі. Оскільки від Чіліп було ближче до Плоче, то він вирішив спершу поїхати туди.

Церква була відчинена, проте абсолютно порожня. Вона навіть була більше схожою на якусь сімейну каплицю, ніж на парохіальну церкву; мала лише один вівтар і в неї не могло поміститися понад сто людей. Дуже швидко з ризниці з’явився старий чоловік, який був весь зігнутий від ішіасу. На Тюдорове запитання, чи тут отець Лука, він відповів, тяжко дихаючи від астми, що через півгодини почнеться служба, тож він, якщо хоче, може його почекати. Тюдор сів на одну з лав, а оскільки дорога його вже доволі сильно втомила, він притулив руки й голову на спинку лави перед собою, тож збоку здавалося, наче він молиться.

— Що я бачу, професоре? — за деякий час він почув голос над собою. — Відомий скептик молиться. До кого ж ви звертаєтесь, якщо не вірите в існування Бога?

Над ним стояв отець Лука.

— Я не молюсь і ні до кого не звертаюсь, — сказав Тюдор, піднімаючись. — Але якби й робив це, то це не суперечило б моєму скептицизмові.

— Наскільки я пам’ятаю з ваших занять, скептик не може ні у що вірити.

— Проте може вважати все і можливим, і неможливим. І відчувати на собі наслідки від того, якої сторони він дотримуватиметься.

— Це значить, що ви нічого не вирішуєте. Ви нічого не берете за взірець істини. Одне слово, ви на роздоріжжі... Професоре, професоре! Ви, мабуть, страшенно нещасливі. Ви живете у великій порожнечі.

— Якраз навпаки, отче. Всі ці запропоновані нам істини вельми сумнівні. Якщо ми обираємо одну з них, нівелюємо можливість вибору серед усіх інших; проте все одно вагаємось, чи гарний ми зробили вибір. Однак єдине правильне рішення: нічого не обирати і нічого не відкидати. Стояти поміж них, на відстані від усього, це найближче до загальної істини, якщо така взагалі існує. Відмова від вибору