Іво Брешан - Азартні ігри з долею

часу прогулювались готельними приміщеннями і розмовляли з ним... але так, щоб усі вас бачили. Ви не мусите навіть перейматися, щоб за чимось стежити. Ми триматимемо все під пильним наглядом. Тож?

Франко ненадовго замислився. Такий поворот справи йому аніскілечки не подобався; він у кожній грі в своєму житті завжди виступав головним актором, і ніколи — чиїмось інструментом. Інакше кажучи, це значить, що він візьме на свої плечі тягар відповідальності, бо, зрештою, він, якщо по правді, і розпочав усе. Якби колись не він конкретно заварив цю кашу, то тепер воно не розрослось би до таких масштабів. Тому він подумав, якщо все почалось з його легкої руки, то він, принаймні через свої стійкі моральні принципи та зобов’язання, мусить погодитись на участь у цьому і розділити небезпеку з іншими, хто також братиме участь. Тому він відповів:

— Визнаю: мене ігри, у яких лише створюють видимість гри, анітрохи не приваблюють. Проте мені не важко спробувати себе і в цьому. Одне мене турбує: щоб і ми (як зовнішні співробітники) також мали якусь дієву охорону.

— Про це не турбуйтесь. Вас охоронятимуть цілодобово, як зіницю ока... Ну що ж, панове, я радий, що ми з вами домовилися!

З цими словами Дідович і Жміре підвелися, що для решти було знаком, що розмову закінчено. Бонетті також встав, очевидно, з наміром супроводжувати їх до виходу, та Дідович його зупинив:

— Немає потреби в тому, аби ви йшли з нами. Це може впасти у вічі. Ми знаємо дорогу: ліфтом униз до пральні, а звідти чорним виходом.

Коли поліціянти пішли, то надовго запанувала тиша. У Тюдора не зникало відчуття, що в почутому сьогодні, є деталь, якої не вистачає. Справа видавалась йому марним, даремним фарсом, який Дуда, якщо він справді стежить за кожним їхнім кроком, з легкістю викриє. І йому не подобалась, до того ж, така гра без гри.

— Не знаю, як вони це все замислили, — промовив він врешті. — Проте, якщо той Дуда — хто б він не був — замішаний в усьому, що тут відбувається, тоді він знає, що ми підозрювали Ретеля... і настільки сильно, що його навіть взяли під варту. Серафіна відпустили, тож тепер з нього знято всі звинувачення. Дуді буде неважко скласти два і два та зрозуміти, що ми його розігруємо.

— Помиляєшся. Він мусить бути просто неймовірним генієм, аби все це зрозуміти. Із самісінького початку (відколи поліція вперше у мене з’явилась) я дотримувався, оскільки вони вимагали цього від мене, найбільш можливої конфіденційності та нерозголошення, особливо щодо іноземних туристів. Ось, ти ж і сам це щойно чув; як вони приходять до мене і як вони йдуть звідси. Так само вони й Серафіна забирали, коли арештовували. А відпустили його того ж дня, ще перед моїм нічним приходом до тебе, я тоді не знав цього. Ніхто, крім нас двох і Ретеля, не знає анічогісінько про те, що ми маємо бодай якісь контакти з поліцією.

— Все одно. Я й далі не бачу причини цієї оборудки.

— Як це не бачиш? Ця затія має всі надії на успіх. Якби ми були далекосяжними, то ми б уже давно самі щось вигадали. І це твоя вина, що цього досі не сталося. Завдяки твоїм підозрам, ми зосередилися на Ретелі: бачив він свідка чи ні. І це замість того, аби стежити за свідком... хто за ним спостерігає, з ким він розмовляє, хто в нього викликає якісь підозри... Тепер цим опікуватиметься поліція, а ми своєю грою даємо їй можливість зробити все непомітно та конфіденційно. Як ти не бачиш?!

— Я розумію й бачу, просто не можу збагнути доцільності цього. До того ж, це нудно, брате. Ми не граємо в гру, а лиш вдаємо, що граємо... — тут Франко на мить замовк, а тоді зненацька, наче йому сяйнула несподівана ідея, сказав. — Постривай-но! А якби ми й цього разу перетворили все на справжню гру зі ставками?

— Ти це серйозно запропонував?

— Якнайсерйозніше. Якщо вже ми робимо ставки, то принаймні робімо із якимось особистим мотивом.

— На що б ми тоді закладалися?

— Чи, врешті-решт, наприкінці цієї вистави Дуду буде викрито чи ні.

— Гм? Непогано... — задумався Бонетті; було видно, що тепер і в його очах, як у старого картяра, ця пропозиція починає виглядати привабливою. — Яким внеском ми цього разу розпочинатимемо гру?

— Я готовий робити це з максимальним. Вкласти все, чим цієї миті володію.

— О, на Бога, ні. По-перше, я не можу в цьому підтримати тебе. У мене не водиться стільки грошей, як у тебе. І, до того ж, все залежить від того, на що закладешся: на «станеться» чи «не відбудеться».

— В цьому питанні я надаю тобі право вибору. Вибери собі щось з цих двох: «станеться» чи не «відбудеться», мені все одно. І роби таку ставку, яку забажаєш. Я закладусь на те, що залишиться і поставлю на кін таку ж суму, як і ти.

— Ти великодушний. Гаразд. Якщо так, то я закладаюсь на те, що його не буде викрито, і ставлю на це 100 тисяч кун.

— Ха, ха! Ти трохи лицемірний, друже. Ти щойно з повною впевненістю захищав цю авантюру поліції переді мною, а сам не віриш у її успіх. Нічого, нехай буде так! Я беру те, що ти мені залишив: його викриють. Хоча я вірю в це ще менше за тебе. І ставлю на це таку ж суму, як і ти.

— Мені жаль, що так сталось... ми стартуємо з нерівних позицій, але ж ти сам так схотів.

— Хай тебе те не турбує. Наша з тобою віра — це одне, а все, що станеться, — зовсім інше. У світі постійно відбуваються неймовірні речі, а найбільш імовірні виявляються ілюзією чи містифікацією. Загалом, якщо присутнє можливе, а не точне, то завжди є лише 50% імовірності, що це станеться. Або ні. Люди зазвичай вважають можливим те, що, на їхню думку, є більш імовірним припущенням. Але ніхто ніколи не бачить усіх варіантів і не знає усіх гіпотез, аби точно передбачити, який із них справдиться. Славетний Девід Юм мав рацію, сказавши, що зв’язок причин і наслідків ми взагалі не помічаємо. Людина, вперше побачивши воду, не може лише з її якостей зрозуміти, чи вона точно потоне, якщо вирішить у ній втопитись.

— Я