Іво Брешан - Азартні ігри з долею

Іво Брешан (народився 1936 року) — культовий хорватський прозаїк та драматург. Його твори перекладено багатьма мовами світу. В Україні друкується вперше.
«Азартні ігри з долею» не вписуються у канони банального детективу чи трилеру, бо за історією про пошук вбивці криється кохання, випробуване сумнівами, болем, війною, часом; міцна чоловіча дружба, психологічний конфлікт бажаного і дійсного та боротьба головного героя у пошуках себе у повоєнному світі.
Ця трагічно-проста історія не читається похапцем у транспорті, адже стежачи за розмовами героїв про долю, гру, життя та смерть, спостерігаючи за перебігом подій, ви захочете повертатись на сторінки книги знову і знову.

Іво Бершан. Азартні ігри з долею

Розділ 1

ерафін Ретель сидів перед кав’ярнею в Дубровнику і, попиваючи свій четвертий келишок коньяку, врешті дочитав статтю в «Опсерваторі» й замислився.

Текст був дуже пізнавальний, там йшлося про те, як група хорватських громадян скоїла військовий злочин у місті Пакрац[1] десь на початку весни 1993 року, коли лінія фронту опинилась зовсім близько до міста. Вони, мовляв, згідно з реєстром, який хтось склав, повитягали зі сховків і приватних квартир десять цивільних громадян, сімох сербів та трьох хорватів, колишніх комуністів, відвели їх кудись за місто і знищили. Свідки події, а їх було п’ятеро, і їхні імена були приховані за ініціалами, впізнали лише одного зі злочинців, і то тільки того, хто керував усією операцією, тому що інші крилися під каптурами, які повністю приховали їхні обличчя. Описували його як молоду людину середнього зросту, виразно худорляву, зі спитим обличчям, з вилицями, що виразно випинались, густим чорним волоссям, яке сягало його плечей, тому він мусив зав’язувати його у хвіст. Перебував у Пакраці він недовго. Ніхто не знав ні звідки він прибув, ні куди зник після того, ані яке ім’я він мав насправді; знали його лише за прізвиськом Дуда. Оскільки тепер, після того, як міжнародна спільнота змусила Хорватію переглянути всі державні злочини, то сім’ї жертв пред’явили скаргу та вимагали ордера на арешт того Дуди. Шанс на те, що його розшукають, дорівнює майже нулеві. У новинах промайнула лише одна його чорно-біла фотографія, на якій його обличчя було забруднене чорними плямами так, що ледве можна було його розрізнити, а досьє на нього в Міністерстві оборони Республіки Хорватії та колишнього військового керівництва його бригади просто зникли. Залишається лише шанс, що хтось із тих свідків випадково на нього натрапить чи він сам з’явиться і сяде на лаву підсудних.

Перша думка, яка сяйнула Ретелеві після того, як він прочитав статтю, була така: припустімо, що людина є частиною одного міцного ланцюга, надійно закріплена між двома його кінцями, і лише через одну якусь людську дію ланцюг невпинно рухається від початку до кінця, після того людина не може бути відповідальною за наслідки, які виникнуть, коли увесь ланцюг випростає усе, що на ньому нанизане, бо не має права про те навіть на мить задумуватись, не кажучи вже про те, щоб якось на те впливати. То є просто-напросто щось набагато сильніше за людину, щось, що має лиш одну назву — доля.

Несподівано він побачив на Страдуні[2] професора Франка Тюдора, який уже був на пенсії. Роздумуючи про долю, він згадав заняття в середній школі, а потім античних філософів-стоїків, які для нього були улюбленою темою: про Зенона з Кітіона[3], Клеанфа[4], Хрісіппа[5], Посідонія[6], Сенеку[7]; зберіг у пам’яті ті імена, що їх усі мусили знати. Незважаючи на те, що колись Ретель не все розумів, все те, однак, залишилось в його пам’яті: за стоїками[8], зі світом та усім, що є в ньому, трапляється те, що передбачено долею. Тому все, що з нами коїться, є тим, що нам було наперед призначено, і ніхто не має можливості від того втекти. А випадковостей просто не існує. Так принаймні він це розумів.

Судячи з усього, здавалося, що й сам Франко, як вічний мачо і закоренілий парубок, жив за тим принципом. Був бездіяльний та пасивний до всього, що довкола нього відбувалося, не змінював своїх звичок ні за яких обставин, завжди наперед смиренний — принаймні, так здавалося — з усім, що приготувала йому доля. Щодня, зранку і ввечері, після картярських сеансів, які для нього, коли вийшов на пенсію, залишилися єдиним заняттям, він прямував Страдуном, а далі через Піле[9] до парку Градац[10], а далі якимись лише йому відомими шляхами йшов на Боніново[11], звідти вертався на Страдун і сидів якийсь час перед міською кав’ярнею, попиваючи свої дві або три філіжанки кави. Чинив те систематично, і в дощ, і в сонце, в найгарячішу спеку і в найхолоднішу зиму, і навіть не відступився від того під час війни, коли місто було закидане артилерійськими снарядами та бомбами, наче його зовсім не обходило, що якийсь із боєприпасів може зачепити і його. Тоді по місту не видно було живої душі, проте він не скасовував своєї прогулянки, що б не сталося. Коли не було нікого, хто б міг його обслужити в кав’ярні, він носив з собою термоса, і сам собі прислужував. Містом розходилась луна від вибухів та звуків пострілів, біля нього падали осколки від снарядів і черепиця з дахів, а він пив свою каву, ніби навколо нічого не відбувалося. Хай там як він не хотів допустити, щоб фатальна мить як-небудь вплинула на його спосіб життя. Можливо, він міркував так: якщо йому на роду написано загинути, то він загине, а якщо ні, то він продовжить свою путь і надалі.

«Це він, напевно, вертається зі своєї прогулянки, тож зараз сяде перед кав’ярнею», — подумав Ретель. І справді, професор Тюдор сів, навіть не озирнувшись на Серафіна, за два столи далі від нього. Після деяких роздумів, Ретель вирішив розпочати з ним розмову, не лише для того, щоб розплутати таємницю його дивної поведінки в цей час, як заради того, щоб обговорити питання долі, яке його й досі дуже цікавило. Можливо, у зв’язку з тим, що тільки-но прочитав: якщо хтось когось убив на війні, чи є то злочин, за який мусить нести кару, чи це просто так вимагала доля? Таке Франкове тлумачення небезпеки напевно не залежало від того, що йому бракувало клепки, як дехто вважав, або, ще менше залежали від якихось суїцидальних намірів, а радше було результатом фундаментально ґрунтовних філософських роздумів.

Тюдор вже замовив каву і почав її пити, коли до нього підійшов Ретель.

— Вибачте, професоре... якщо я вам не заважатиму, чи не могли б ми трошки поговорити?

— Ну звісно ж! Прошу, сідай, Серафіне! Чогось вип’єш?

— Ні, дякую, я