Ерін Кас - Наздогнати мрію, Ерін Кас

— Невже в цьому є необхідність? — запитую розгублено, а він усміхається. Здається, він сьогодні у гарному гуморі, бо ще жодного разу не бачила на його обличчі стільки усмішок.

— Від тебе це почути буде набагато цікавіше, — своєю відповіддю підтверджує, що деяку інформацію про мене знає.

— Навіть не знаю, — ніяковію від його пильного погляду. — Може, тебе щось цікавить?

— Чому така професія? Якщо правильно зрозумів, батьки підприємці? — навіть не приховує того, що дізнавався інформацію про мене.

— Так. І я весь вільний час проводила у магазині. Спочатку, коли була меншою, мені страшенно подобалося стояти за прилавком і спостерігати, як продавчиня зважує на вагах. У трохи старшому віці допомагала, бо так було потрібно. А у п’ятнадцять почався бунт, — зітхаю й роблю ковток вина.

— Невже миле створіння, що сидить переді мною, вміє бунтувати? — викликає своїм подивом усмішку.

— Ну, коли тобі все забороняють… А кожні вихідні потрібно сидіти у магазині, — розводжу руками, — так, бунтувала. Я не мала права поїхати з друзями на природу, зустрітися вдень з подругою і сходити хоча б на пляж. Про море взагалі мовчу, бо у батьків не було часу мене туди возити. Єдиними подорожами було відвідування бабусі. Після закінчення школи, категорично відмовилася вступати на економічний і обрала професію, від якої отримую насолоду. Якщо чесно, у нас не дуже близькі стосунки. Все якось розвалилось.

— Ти не отримала підтримку, коли очікувала, — говорить впевнено, а я не заперечую.

Так, я гадала, вони мене зрозуміють, але цього не сталося. Єдиною приємною подією для них був мій переїзд до Артема. На диво, вони дуже гарно його прийняли. Ще на етапі нашого знайомства, він допоміг їм з документами, звернувшись до якогось свого знайомого. І став для моїх батьків завжди бажаним гостем. Але цього Дмитру я точно розповідати не збираюся.

— Відчуваєш себе самотньою?

— Ні. Я звикла. В мене є чудова подруга тут, і бабуся неподалік, у селі. Це моя потужна підтримка на всі випадки життя. Ну, а ви? Ой, ти, — усміхаюся. — Батьки пишаються сином?

— Тільки мама.

— Ой, вибач. Я не знала… — картаю себе, що окрім інформації про розлучення більше нічим не поцікавилася.

— Немає за що. Батька не стало п’ять років тому. Вони не займалися бізнесом, і завжди були далекі від проблем, з якими зіштовхуюся я. Але на початку заснування компанії, а на той час це було декілька орендованих автівок і невелика кімната, яка слугувала офісом, вони допомогли фінансово. Батько працював головним технологом на меблевій фабриці, мама нещодавно вийшла на пенсію, відпрацювавши все життя бухгалтером на тій самій фабриці.

— Потрібно мати багато наполегливості й величезне бажання, щоб з нуля зробити бізнес, — кажу захоплено. Дуже цікаво слухати історії з його життя. Навіть дихати боюся, щоб нічого не пропустити.

— Я наполегливий у всьому, зайченя, — дивиться прямо в очі.

— Мама живе поряд?

— Ні. Два роки тому, після одного неприємного скандалу, вона переїхала до Києва, — його погляд змінюється на крижаний. Бачу, що ця тема закрита на тисячу замків. Не хочу, щоб він гнівався й дратувався. Він подобається мені усміхненим. — Там живе її рідна сестра, тож мамі тепер не сумно. У мене не було стільки часу, щоб навідувати її кожного дня. На свята намагаюся вирватися в гості.

Офіціант приносить страви, які зводять з розуму своїми ароматами, і розмова припиняється. Дуже смачне м’ясо в поєднанні з ніжними овочами. Готують тут дивовижно! Дмитро ділиться тим, що полюбляє стейки, а в моїй голові з’являється думка, що я була б не проти приготувати йому щось. Швидко відганяю це незрозуміле бажання, бо у своїх думках я дуже часто забігаю наперед. Ще та мрійниця. Моїх заперечень він не слухає і замовляє ще й десерт. Не знаю, як зможу ще хоч щось з’їсти, бо до таких порцій не звикла.

Надворі починає темніти, на столі вмикається декоративний світильник. Грає сучасна музика, закликаючи відпочиваючих танцювати. Неподалік, в альтанці, святкують день народження і чутно привітання й гучні тости від гостей іменинниці. Приємна розмова з Дмитром і келих вина допомогли розслабитись. Мені добре і спокійно. На душі легкість і тиха радість. Офіціант приносить піали на ніжках з десертом, дуже схожим на морозиво.

— Дуже смачно, — заплющую очі від задоволення. — А на вигляд, як морозиво, — беру ще ложечку.

— Це сорбет. Я не поціновувач десертів, але цей мені до смаку. Легкий і неприторний.

— А ще полуничний. Люблю цю ягоду. — Цікаво, як його готують? Ніколи не пробувала.

— Любиш готувати? Ніколи б не подумав, — щиро дивується.

— Чому?

— Гадав, що все відійшло у минуле. Зараз купа ресторанів, кафе і, на крайній випадок, закладів швидкого харчування. Невже є необхідність стояти біля плити й ліпити котлети?

— Звісно! — говорю голосніше, ніж належить. — Страви, зроблені своїми руками, завжди у виграші. Готувати для своєї сім'ї — це не покарання, а насолода. Я досі пам’ятаю смак улюблених страв з дитинства, і ці спогади будуть завжди зі мною, як найприємніші. Моя бабуся дуже смачно готує, у мене ніколи не виходила така качка й пиріжки, хоча я дуже старалась.

— Ох, Інно, у мене таке відчуття, що ти з іншої планети. Одна у всьому всесвіті і… — замовкає, наче думає чи варто говорити, — особисто для мене.

Слова вбивають наповал. Щоки заливає фарба, а серце відгукується гучним стуком. Я не знаю, що сказати, просто сиджу й хапаю повітря, в надії знайти відповідь. Та схоже, Дмитро не чекає відповіді. Бере ложечку диво десерту й смакує ним. Як можна так відверто озвучувати свої думки й настільки спокійно себе поводити? Ніколи до такого не звикну. А що, як йому подобаються саме такі жінки? Які прямо відповідають на питання, не соромляться, коли їм роблять компліменти й не губляться, коли їх цілують. Кажуть, що змінювати себе заради чоловіка — марна справа, але саме зараз я хочу бути більш впевненою й відвертою.