Ерін Кас - Наздогнати мрію, Ерін Кас

Глава 15 "Несподіванка"

Інна

Всю дорогу до заміського ресторану, я сиджу в роздумах, що ж такого маю йому пояснити. Якби ж то знати, як правильно…

В мене не стільки багато досвіду, щоб давати майстер-клас, як будувати стосунки. Та й навряд чи є загальна модель поведінки. Найкращий варіант — робити все за велінням серця. Колись я захоплювалася читанням книг по психології. Намагалася взяти щось корисне для себе, коли хотіла зрозуміти зміни у поведінці Артема. Він таким бажанням не палав і вважав моє захоплення нісенітницею, а читання — марним витрачанням часу.

Я розумію, що у кожного своє розуміння романтичних стосунків і від прочитаних книг особливо нічого не зміниться, але я хапалася за будь-яку можливість, щоб зрозуміти у чому проблема. Та проблемою виявився сам Артем. І я точно не та людина, яка має пояснювати щось Дмитру. Гадаю, у нього більше досвіду у таких справах.

Коли автомобіль зупиняється на паркуванні, не можу стримати задоволеної усмішки. Це не просто ресторан, а цілий відпочинковий комплекс, на території якого він знаходиться. Все дуже гарно і яскраво. Різноманітні квіти обабіч вимощених доріжок. Альтанки з повітряними фіранками, трохи далі навіть є дитячий майданчик. Відпочивати у такому місці — суцільне задоволення. Природа надихає на позитивні думки й дарує спокій.

— Тут дуже гарно, — кажу тихо, а потім помічаю, що він дивиться на мене. І так, мабуть, вже декілька хвилин, поки я дивилася на красу навколо.

— Дуже гарно, — відповідає, дивлячись на мене. Потім виходить й відчиняє дверцята з мого боку. — Прошу, красуне, — подає руку. Вкладаю свою долоню в його і замість того, щоб вийти, опиняюся у його обіймах. Ставить мене на землю, але з обіймів не випускає. Серце починає тріпотіти у своєму звичному ритмі. — То як ти кажеш, правильно робити? — шепоче на вушко, запускаючи колючих мурах гасати тілом. — Так? — ледь торкається губами щоки.

Стою, затамувавши подих, і насолоджуюся приємними відчуттями.

— Угу, — тільки й можу промугикати.

— Чи так? — проводить пальцем по щоці. Ніжно веде по шиї, нахиляється й цілує в плече.

— Чи так, — промовляю тихо, хапаючи ротом повітря.

— А може, не варто вигадувати якісь схеми й просто робити те, чого хочуть обоє? — ще сильніше притискає й нахиляється до самісіньких губ.

Декілька секунд дивиться в мої перелякані очі, а потім цілує. І я тану від цього дотику, розчиняюся в ньому і без роздумів відповідаю. Це сильніше за мене, я хочу цього поцілунку. Хочу відчувати його руки на своїх плечах і такі гарячі губи, які руйнують всі сумніви. Впевнено й наполегливо зминає мої губи. Цілує пристрасно й відверто, не турбуючись, що нас можуть побачити. Проводить долонями по спині, зупиняючись на попереку. Притискає до себе міцніше й знов цілує. Це як вибух! Всередині мене відбувається справжній ураган з емоцій. Обіймаю його за шию. Він проводить рукою по стегну, зминаючи сукню. Цілує так, що можна забути, де знаходжусь. Розпалює в мені полум’я, про яке я навіть не здогадувалася. Відірвавшись від губ, цілує шию, плече…

— Дім, — шепочу, важко дихаючи. Повітря здається неймовірно гарячим, розпеченим до максимального градуса.  — Тут повно людей.

— То офіціанти, то відвідувачі. Вони знущаються, — говорить незадоволено й зиркає на автомобіль, який зупиняється неподалік на паркуванні.

Мені стає смішно. А ще, незручно перед людьми, які точно бачили наш поцілунок. Хоча, чому я соромлюся? Мені немає перед ким звітувати, я вільна. Можу робити все, що заманеться, і цілуватися з тим, до кого так сильно тягне. Тільки от не знаю, чи варто це робити Дмитру.

— Нас можуть побачити. Навколо тебе знову ходитимуть плітки, — озвучую свої думки, а він розтискає обійми.

— Боїшся пліток? — уважно спостерігає за моїми емоціями.

— Ні, мені немає перед ким звітувати. Я нікого не зраджую. А плітки… Навряд чи мене хтось знає, говоритимуть про тебе.

— О, повір, я звик до всього. За два роки я багато чув про себе й мільйон разів дивувався, яке ж в мене різноманітне життя зі слів інших. — Ходімо? Бо в мене непереборне бажання продовжити те, на чому ми зупинилися.

— Так, ходімо, — розгублено усміхаюся, вкотре дивуючись його прямолінійності. Наче розмова не про почуття людей, а про роботу.

Дмитро бере мене за руку й веде по доріжці до вільної альтанки. Добре, що в них висять фіранки й забезпечують особистий простір й відокремлення від інших відвідувачів. Ми сідаємо за стіл і через секунду з’являється офіціант. Радить скуштувати фірмові стейки на грилі з овочами. Дмитро погоджується й замовляє дві порції, а ще дві порції салату, сік та червоне вино. Мене не питає, але я й не проти. Як каже Соля, гуляти так гуляти. Сьогодні я вже пила біле вино, ще додам червоного. Залишиться тільки тримати себе в руках і не накинутись на чоловіка з поцілунками. Бо бажання продовжити їх у нас спільне. Напої приносять швидко. Дмитро підіймає склянку з соком і декілька секунд просто дивиться на мене.

— Знаєш, кого ти мені нагадуєш? — питає з легкою усмішкою.

— Кого? — навіть не здогадуюся, що він може такого сказати, і з ким зрівняти мене. 

— Сполохане зайченя, — щиро усміхається. Від його усмішки стає тепло на душі, а губи самі розтягуються у відповідь.

— Така ж залякана?

— Більше схвильована. Наче хочеш втекти, але цікавість не дає. Можливо, коли дізнаєшся про мене більше, зможеш розслабитись у моїй присутності. За знайомство, — цокається своєю склянкою з моїм келихом, поки я активно обмірковую його слова. Дмитро має рацію. Поряд з ним я постійно відчуваю хвилювання.

— За знайомство, — роблю ковток вина й відмічаю, що воно смачніше, ніж те, яке купувала у супермаркеті Соля. Якість у всьому. Цей чоловік звик жити розкішно. Навіть не потрібно дивитися на його житло, бо це помітно по його вигляду, одягу, закладах, у які він мене запрошує.

— Розкажеш щось про себе? — спирається підборіддям на руку, приготувавшись слухати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍