Ерін Кас - Наздогнати мрію, Ерін Кас

— Цікаво, ти колись припиниш червоніти у моїй присутності?

— Ніколи, — видихаю, ховаючи очі.

— Ні, колись це станеться, — бере мене за руку й веде до авто.

Допомагає сісти й сідає сам. Мовчки заводить двигун й виїжджає з двору. Сиджу, як мишка, слухаючи своє гучне серцебиття. Чи могла я колись подумати, що піду від Артема і в мене буде дивне побачення з таким загадковим чоловіком? Ні. Такого навіть у найсміливіших мріях не було.

— То що це за адреса? — порушує тишу, звернувши на мене погляд.

— Я винайняла квартиру у цьому будинку.

— Сама?

— Так.

— Я можу допомогти.

— Ні! — відповідаю голосніше, ніж належить.

— Чому? — дивується. Невже й справді не розуміє, як це виглядає?

— І ти будеш приходити до мене по вечорах, коли тобі заманеться? — відчуваю себе роздратованою від його пропозиції.

— Ти не про те думаєш. Я не шукаю утриманку, — відрізає різко.

— А кого ти шукаєш? — вирішую з’ясувати все одразу, бо хочеться почути правдиву відповідь.

— Ну, допоки не побачив тебе, не шукав нікого, — дивує відповіддю. Нічого не відповідаю, бо не знаю, як реагувати. Він — цілковита загадка для мене, а я для нього, наче відкрита книга.

— Послухай, Інно, — він звертає на узбіччя й зупиняє авто, — я не люблю голосних слів, не виправдовуюсь й не намагаюся здаватися кращим, ніж є. І я не герой роману, який буде приносити квіти й ставати на одне коліно, щоб зізнатись у почуттях. Ці часи давно минули. А ще я терпіти не можу плітки, брехню й перебільшену увагу до свого особистого життя. Цього мені вистачило сповна. Ти вже побачила, що я завжди зайнятий, — дивиться на мене, а я киваю. Сиджу, затамувавши подих, і ловлю кожне його слово. Таке відчуття, що зараз він відкриває секретну інформацію про себе і наступного разу може й не бути. — Часу ходити на побачення у мене немає. І все було б добре, якби не одне «але». Цікаво яке?

— Я? — питаю тихо, закусивши губу.

— Ти, — киває і кутики губ смикаються в натяку на усмішку. — Мене тягне до тебе. Я вже пояснював чому, повторюватися не збираюся, і боротися зі своїм потягом теж. Ти гарна дівчина, щира і відкрита, а я не сліпий, на відміну від твого колишнього. Не знаю, чи вийде щось з цього, але спробувати можна.

— Тобто ти все вирішив? А мене запитувати не потрібно? Спробую, а якщо не підійде просто викину?

— Не перебільшуй, — відмахується. — Я кажу як є. Не розумію, що не так.

— Справді? — дивуюсь, а він знизує плечима. — Ти пропонуєш стосунки без обов’язків? — питаю закипаючи.

— Ні, — відрізає різко. — Я цього не казав.

— Я не хочу стосунків, бо тільки сьогодні пішла від чоловіка, за якого збиралася колись заміж. Мені теж вистачило сповна. І все це так не робиться. Ми майже незнайомі. Це… Важко пояснити, — зітхаю, бо не знаю, як донести свою позицію.

— Добре. Зробімо все поступово, так? — говорить й заводить двигун. — Пропоную розпочати з вечері, і ти мені поясниш, як це робиться.