Ерін Кас - Наздогнати мрію, Ерін Кас

Ми закінчуємо з десертом і Діма розраховується. Чек я не бачила, але здогадуюся, що вийшла кругленька сума, бо трохи пробіглась очима по меню. Ми на свою зарплатню з Солею можемо відвідати такий дорогий заклад раз на місяць, хоча й непогано заробляємо. Ну, колись мені так здавалося.

— Поїдемо? — підводиться чоловік.

— Так, дякую за вечерю, — злегка усміхаюся і теж встаю. Ми мовчки йдемо до автівки і так само в тиші він допомагає мені сісти.

Розмова не клеїться, але так навіть краще. Мені є над чим подумати. Хоча, з Дмитром приємно навіть мовчати. Поки доїжджаємо до Дніпра, надворі повністю стемніло. Авто зупиняється у дворі багатоповерхівки, Дмитро відстібає ремінь і виходить. Через секунду відкриває дверцята з мого боку й подає руку. Допомагає вийти, але руку не відпускає. Переплітає наші пальці й просто дивиться на мене. А я тону в його очах, ледве стримуючись, щоб не перевести погляд на губи і не продовжити наше шаленство, з якого починався вечір.

— Запросиш? — питає, притягнувши мене ближче. Кожен дотик змушує тіло вкриватися швидкими кусючими мурахами, що гасають, мов скажені.

— Ні, — хитаю головою, витримуючи його погляд. — Зрозумій мене…

— Я не такий монстр як ти думаєш, — хмикає й випускає з обіймів.

— Я так зовсім не думаю, просто ще зарано.

— Тоді йди, бо ще секунда такого погляду — і я вже не відпущу,— забирає свою руку, без дотику якої стає прохолодно.

— Добре. Бувай, — кажу невпевнено.

— Я зателефоную завтра, — говорить у спину.

— Я чекатиму, — кажу, розвернувшись до нього обличчям.

Він сідає в авто, а я зникаю у під’їзді.

Підіймаюся, відчуваючи всередині давно забуту ейфорію. Її можна зрівняти хіба що з першим коханням, чи першим побаченням у підлітковому віці. Хочеться літати й постійно усміхатися. Виходжу з ліфта, дістаю ключ й прокручую замок, але він не піддається. Щось прокручується, але двері так і лишаються зачиненими. Пробую ще декілька разів — знову те саме. Притискаю двері активно намагаючись відчинити — нічого не допомагає. От же ж халепа! Так і знала! Вони погано зачинялись і ось — тепер не відкриваються.

Не довго думаючи, дістаю телефон й набираю номер хазяйки. Переводжу очі на час й миттю відхиляю виклик. Вже пізно дзвонити. Вибору не маю, тому набираю Солю. Доведеться знову у неї ночувати. Ну, що за невдача? То Артем, то замок. Одні неприємності. Звісно, вони мілкі, але все одно неприємні. На моє велике здивування, Соля не відповідає. Тільки я можу вляпатись у таку незручну ситуацію. І що робити? Куди йти? Страшенно незручно, але доведеться просити Дмитра, щоб допоміг відчинити. Не буду ж я тут стирчати до ранку. Може, подруга теж пішла на побачення? Заважати їй — ще гірше, ніж просити Діму про допомогу. Набираю його номер, здивувавшись, як швидко він відповідає.

— Щось сталося?

— Е-м-м, так, — намагаюся говорити тихо, бо мій голос розноситься на весь поверх.

— Я зараз приїду, — відповідає без роздумів і відхиляє виклик. Зітхаю. Спускаюся на вулицю. Тільки відчиняю двері під’їзду, Дмитро вже підходить до них.

— Вибач, — кажу винувато, — я не можу відчинити двері квартири.

— Я допоможу, — говорить впевнено й притримує двері, щоб я увійшла назад. Заходить за мною й мовчки крокує до ліфта. Підіймаємося на п’ятий поверх, я віддаю чоловікові ключ.

— Як тільки я не намагалася, — відчуваю незручність, що потривожила його. Але і в Дмитра нічого не виходить. Двері ніяк не хочуть відчинятися. Рано раділа новому житлу, в яке навіть не можу потрапити.

— Якесь знущання, — буркаю, коли минає хвилин десять марних спроб.

— Замок терміново потрібно замінити. Єдиний плюс — з ним тебе не викрадуть злодії, — хмикає, а я усміхаюся. — Я можу вибити двері, але не лишу тебе одну з відчиненими дверима у такому сумнівному місці.

— Не потрібно ламати, я завтра зателефоную хазяйці й поговорю з нею.

— Поїхали, — розвертається й викликає ліфт.

— Куди? — питаю розгублено.

— До мене, — відповідає як ні в чому не бувало.

— Е-м-м… Я … Краще я поїду до подруги й напрошуся до неї на ночівлю.

— Може, досить боятися? — сканує мене поглядом блакитних очей. — Я не з’їм тебе. Повір, у мене достатньо місця, щоб тобі було комфортно. І я вмію тримати себе в руках, якщо ти цього боїшся, — хмикає й заходить в ліфт.

— Ну, добре, — мугикаю й заходжу за ним. Чудово! Я відмовила й не запросила до себе, а зараз погоджуюсь їхати на ніч до чоловіка, з яким тільки двічі вечеряла. Бісів замок і нова квартира.