Аліна Скінтей - Тринадцятий демон, Аліна Скінтей

Астель недовірливо примружила очі, поглянувши на нього.

— Обмовився, значить? — її голос прозвучав із легкою іронією. — Хм, таке не часто з тобою буває.

Сефт усміхнувся куточком губ, не відповідаючи прямо.

— Може, мені просто захотілося закінчити цю справу швидше. І навіть якщо ми доберемося до чаклуна за кілька годин, ти все одно матимеш чимало питань до нього. Тож не хвилюйся, пригод буде ще вдосталь.

Вони йшли лісом, просуваючись вперед стежкою, яка дедалі більше заростала. Сонце вже підіймалося, кидаючи свої промені на листя дерев. Астель намагалася зосередитися на навколишньому пейзажі, але її думки весь час поверталися до того, що їх чекає попереду.

— Ти знаєш цього чаклуна? — нарешті запитала вона, порушуючи тишу.

— Він не з тих, кого можна назвати другом, — відповів Сефт, не зупиняючись. — Але допомогти може. Хоч і не безкорисливо.

— Тобто знову доведеться платити? — Астель зітхнула, не приховуючи роздратування.

— Чаклуни завжди щось беруть у відповідь. Але його ціна зазвичай не така страшна, як ти можеш собі уявити, — Сефт кинув погляд через плече. — Головне — не давати йому можливості торгуватися.

Астель кивнула, запам'ятовуючи пораду. Вони продовжили шлях мовчки, кожен у своїх думках. Ліс ставав густішим, а дорога — все кам'янистішою і нерівною. Час від часу Сефт кидав обережні погляди на неї, але нічого не говорив. Лише після довгої мовчанки Астель знову вирішила порушити тишу:

— А що, якщо він відмовиться допомогти?

— Тоді ми знайдемо інший спосіб, — впевнено відповів Сефт. — Я не приведу тебе сюди, щоб ти зіткнулася з тупиком. Є завжди інші варіанти, просто цей найшвидший.

— Сподіваюсь, що так, — вона притиснула руку до серця, намагаючись вгамувати неспокій. — Бо я не хочу залишатися з тим, що всередині мене, надовго.

Вони продовжували йти ще кілька годин. Сонце піднялося високо, і ліс почав поступово рідшати. Нарешті перед ними з’явився старий кам’яний будинок, схований у долині між скелями. Зовні він виглядав похмуро: мох покривав стіни, а вікна були засновані павутинням.

— Ось ми й на місці, — тихо сказав Сефт. — Готова?

— Готова, як тільки можу бути, — відповіла Астель, відчуваючи легкий холодок по спині.

Вони рушили до дверей, і Астель, всупереч своїй волі, відчувала, як її страх поволі змінюється на цікавість. Чи справді той чаклун зможе допомогти їй навчитися контролювати силу? І що такого сталося між її батьком і цим чаклуном?