Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

Нова справа

На ранок до командира загону прийшлов листоноша.  

Там був наказ від лорда Воміра, командуючого кавалерійськимт військами заходу, включаючи і загін Волфріка.

Коли хлопець прочитав наказ, його серце забилося швидше, а дихання стало приривісте. У голові трохи запаморочилося тому він сперся головою о стіну.

— Вартові! Негайно, будіть всіх і кожного! 

— Що сталося, командире? — один із вартових занепокоїно підбіг щоб підтримати людину.

— Те, до чого ми готувалися. Прийшов час переломити хід цієї війни. Наш загін скликають негайно прибути до Межевих гір, що біля міжімперського тракту. Нехай кожен солдат вийде на внутрішній двір. Все зрозуміло?

— Так, пане! — в один голос вигукнули пара стражів та бігом поспішили до казарм.

Задзвонив сигнальний дзвон. По фортеці почали лунати гучні звуки, удари по кастрюлях, по полу по стінах, багатий голосами шум швидко заповнював внутрішній двір.

Командний склад розбудив сам Волфрік. 

До дівчат він негучно постукав у двері, до Дієго він сміливо відкрил двері та прокричав наказ, а до Венрума всього лиш було підготовлене відро з водою. Холодний удар рідини в лице миттю розбудив чоловіка. Від страху той навіть протягнувся за кинджалом і вже майже накинувся на нахабного хлопця.

— Чого треба? Зовсім дурний?

— Я наказав кожному солдатові вишикуватися у дворі. Ти теж один із них. — коротко сказав Волфрік та швидким шагом покинув спальню.

— У-уф… Котра ж година? — не побачивши у вікні сонячних променів пробуробурмотів Венрум.

Пройшло не більше півгодини, як кожен житель фортеці стояв перед п'ятьма офіцерами, трійця з яких ледве не клювами носом землю.

— Солдати, я зібрав вас через це послання. — Волфрік дістав лист та показово помахав їм. Тут наш покровитель, лорд Вомір, наказує приєднатися до його військового походу! Але залишитись у фортеці теж комусь необхідно. — він уважно глянув на зібравшихся солдат. — Нас всього дванадцять. двоє солдат та один офіцер повинні залишитися тут та наглядати за нашим штабом. Хто з командирів готовий залишитися тут? — Тепер голова загону звернувся до стоячих поруч.

— Я був би не проти залишитись тут. — Все ще сонний Венрум подав свою кандидатуру.

— Ти обов’язково підеш у похід. Залишати тебе без нагляду – смертельна помилка.

— То нехай я залишусь. На мене можна покластися. — у розмову вірвався Дієго.

— Дійсно, ти найнормальніший серед них. Дієго, покладаюся на тебе. Тих, хто залишиться, із тобою можеш обрати сам. На цьому збор закінчую, зараз я наказую кожному збиратися та підготуватися до походу. Час до завтрашнього ранку, виконуйте.

Після не довгих приготуваннь, на наступний день, вибрані солдати та офіцери відправились в путь, до місця зустрічі із союзниками.

Їх шлях проходив повз безкрайно наповнені пагорбами долини. До колись поруч було Велике море Піщаного годинника, а нині це два велитенських озера, розділених широким сухим проходом біля старовинного села Вацлавськ. На четвертий день шляху повз нього проходили подорожуючі солдати.

— А хто такий Вацлав, що на його честь назвали ціле поселення? — поцікавилась Вічі.

— Це село виглядає доволі зможнім, чи не так? — почала здалеку Оріса. — Кам’яні будинки, дерев'яні дахи, своя маленька дерев’яна фортеця, декілька військових кораблів. Щось забагато на себе взяло село майже із самої глибинки країни. Дуже рідко зустрінеш місцевого жителя поза поселенням.

— Цікаво, і чому так сталося?

— Як каже історія, в часи ще до імператора ці землі хотів об’єднати Вацлав Поневолювач. На відміну від імператорського роду, Вацлав слідував принципу завоювання всіх народі і вимагав повної відданості для його роду. Легко здогадатися, що тодішні племена не згодилися з цим і часто починали визвольні війни. Вацлав збудував велику фортецю у глибині цього лісу, де і почав засідати. Він вирішив, що досить вже йому самому збирати данину, завойовувати нові племена, він був нібито вище цього, все для нього повинні робити слуги. Але він не врахував, що без нагляду племена змовились проти нього і всі як один повстали проти його волі, всі окрім жителів цього села, котре він заснував.

— Вацлавськ?

— Так. Тут жили всі придворні та їх родини. Повніст’ю віддані служінню господину. Вже після його смерті всі дізналися, що Вацлав був людожером, вампіром. Звичайно про це знали лише вірні піддані. Після розвалу його імперії ці жителі досі зберегли традиції з тих часів. А це, між іншим, більш ніж шістсот років тому. Кажуть, кожен рік вони приносять в жетву когось із своїх.

— Вбивають на ритуальному місці?

— Щеб чого, відправляють до руїн замка через цей дрімучій ліс і обов’язково жертвою має бути перша дочка одного із слуг. Неважливо якого віку, частіше за все чим молодше тим краще. Від цього наче залежить, чи виживе їх село ще рік, чи ні. Ніхто ще не повернувся. Звісно.

— І ніхто не пробував привести їх до тями?

— Тут вже питання до політиків. Багато хто вважає, що доки вони виплачують податки або грошима або продуктами, та дозволяють жителям Імперіуму активно торгувати з ними та селитися у них, ніхто і пальцем не поворухне їх виправляти. Якщо цікава моя думка, я вважаю це не правильно.

— А що такого? — у розмову вірвався Венрум. — Вони є малим народом Імперіуму, кожна культура має право зберегти свої давні традиції та підлаштовувати їїх під сучасність. Ті жертвоприношення начебто добровольні, закону не порушують. Хай живуть, як знають. Так буде краще. Всім. 

— Ну, Венруме, не будуй із себе злюку! Я ж знаю, тобі теж не подобаються такі речі. Нуж бо, скажи це. — Оріса показово надулася та знову повісилася на плечах чоловіка, тримаючись у своєму сідлі.

— Я… Досить.

— Ну чого ти? Тут і так всі знають, твою думку! 

— Ну, можливо, все ж, треба більш жорстко врегулювати закони про культуру малих народів. Все-таки людське жертвоприношення вийшло з сучасної моди. Можна тваринку якусь хоча б віддавати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍