Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

— Бачиш? Він добряк. — задоволено посміхаючись дівчина погладила його по голові.

Далі, на шостий день шлях простягався повз безкрайні луга, що опановують десятки фермерських володінь. Кожна ділянка відокремлена ледве видною огорожею із дерев'яних брусків, увігнаних в землю. Це все фермери з Пшенодару, найбільшого села, села яке кормить майже всю країну своїми різноманітними культурами.

На восьмий день загін проходив по північній дорозі оминаючи Злочинний ліс і до самого Маллідона. Там вони поповнили припаси та направилися на схід, до колись міжімперського тракту, єдиний шлях пройти на східну половину континенту, між Межевими гормами на півночі та Магічним лісом Кінг на півдні. 

Вже на ранок одинадцятого дня вони прибули до місця збору військ. До великого табору в тіні скель, розміром з велике село, але замість будинків намети різної величини та забарвлення.

Волфрік жестом зупинив загін на краю табору, а сам, вітаючи вартових, поїхав в сторону найширшого намету.

— Куди він? — попрямувала за ним Вічі, однак Венрум швидко зупинив її, схопивши за плече.

— Там вже не наша справа. Розмови командирів не для наших вух. Що скаже Волфрік те і будемо робити.

— А, зрозуміла. А чого так?

— Таке правило солдатів. Давайте краще розкладатися…

— А що вони там роблять? — вигукнула ферарія, вказуючи на високу конструкцію з дошок та брусків. Навколо ходили солдати з інструментами та обробляли деревину, а пара інших, в незвичайних широких капелюхах розмахуючи руками з папером роздавали команди.

— Будуть якусь машину смерті. Теж не нашого розуму справа. — без цікавості відповів чоловік.

— Отже! Слухайте мене! — несподівано Волфрік вже повернувся з наради, сяючий рішучістю. — План чіткий. Лорд Вомір має особисто для тебе, Венруме, завдання.

— І що йому треба? — тяжо зітхаючи промовив отаман.

— Можеш взяти пару бійців і направився на схід, окремо від всіх нас. Обійдеш озеро з півночі, прямо по скельному шляху, і там вийдеш до заднього проходу у фортецю. 

— Отже, буде облога… 

— Так. Шлях займе десь трохи більше за добу, за цей час ми вже почнемо облогу. Вороги будуть зайняті нами. Твоє завдання полягає в тому, щоб проникнути всередину фортеці та розібратися із всіма командирами. Хоча б із управляючим. Ще б було добре, якби ти відчинив браму…

— Я зрозумів, вирішили здихатися мене.

— Ні в якому разі. Лорд Вомір покладає на тебе найвідповідальніше завдання. Хіба це не знак, що він благоволить тобі?

— Еге, тільки хібащо щоб вбити. Але гаразд. Накази командира не обговорюються. Кажеш, пару бійців?

— Не більше двох.

— Угу. Вічі, ходім зі мною, якраз покажу тобі, чому я втік.

— З радістю! 

— Хех. Вона ще не знає… Так. Кого б ще взяти?

— Венруме, ти ж розумієш, що я тепер від тебе і на крок не відійду? — проголосила Оріса.

— Зажди, Орісо, ти ж офіцер, ти потрібна нам тут… — заметушився Волфрік.

— Ні, як я і казала, я з Венрумом назавжди! — дівчина твердо стояла на своєму.

— Які небезпечні і сміливі слова… Гаразд, Орісо, втрьох щось ми точно зробимо! — Погодився чоловік та поклав свою долоню на білосніжне волосся подруги, та задоволено посміхнулася.

— Ну, гаразд… Якщо така твоя воля… — нарешті Волфрік засмучено здався. — На збір дано півдня, я доповім лорду ваше рішення… — молодий командир знову покинув загін та загубився серед наметів.

— Сподіваюся, ти не пошкодуєш про це. — до розмови доєдналася Морфіна.

— Про що? Я буду обежною, хоча я ще не зовсім розумію, що повинна робити. — розгублено відповіла Вічі.

— Про те, що ти приєдналася до нас. Тут все не так весело, як на базі… 

— Вона все побачить якомога ближче. Я потурбуюсь про це. — вліз Венрум.

— Як знаєш. Доречі, раз вам треба проникнути у фортецю, візьміть цей арбалет. — Ельфійка побігла до свого воза. Там з під бризента вона дістала товстий згорток, висотою з половину людського зросту.

— Що ти там за пекельний інструмент несеш?

— Це стаціонарний гарпун. Інструкції по збору там є. Завдяки ньому ви зможете спокійно забратися хоч на найвищу вежу фортеці.

— Цікава річ. А може все ж покажеш, як воно працює?

— Нажаль, зараз мене нагрузять теж… — вона з мерзенністю подивилася на дерев'яні конструкції.

— Тяжко бути інженером… Гаразд. Орісо, роздобуть нам провіант, а ми з Вічі займемося всім іншим. 

— Гаразд, Венруме. Не шкодіть там! — помахала срібноволоса та побігла до возів, з якими група прибула сюди.

— Спробуємо.

На цьому вони всі розійшлись, почалися приготування. Лише к обіду Венрум проголосив, що для місії все готово. 

Доївши свої каши, трійця висунулася із табору. Ніхто їх не проводжав, лише їх загін мовчазно спостерігав за виходом диверсантів.

На своїх вірних звірях вони сунулися по підніжжю скель, в сторону великого озера, яке свого часу було незамінним оазисом для караванів, що тримали шлях у другу половину країни. 

В далечині, на іншому березі, в тумані виднілися прапори на вежах ворожої фортеці.

Ледве видний протоптаний шлях вів до тонкої гірської дороги. Вона була занадто вузької для возів, але дуже скорочувала шлях, проходячи прямо над озером.

— Так, тут дуже небезпечно. З часом вода сточила каміння, не знаю, яку вагу витримує цей троп, тому пропоную рухатися на відстані п'яти кроків один від одного. Я йду перший, далі Оріса, Вічі крайня.

— Може зупинимося та перепочинемо? Тут так красиво. Можна підійти до озера? — слухаючи одним вухом ферарія була зачарована тихою, спокійної немов дзеркало поверхнею озера. Дивлячись на нього, можна без труднощів спостерігати як хмари плавно перетікають одне в одне, перетворюючись в афимерні форми, пливуть по небу мирно та нестабільно.

— Не думаю, що у нас є час…

— А давай! Нас, можна сказати, віддали самим собі! Вільні немов вітер. Чи як ти зазвичай кажеш? Давай покажемо нашій північній гості красу середніх широт Консіліуса! — весело у розмову вірвалася срібноволоса.