Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

— Гм. А знаєте, трохи побайдикувати не завадить. Але треба пам'ятати, від наших дій залежать життя наших друзів, колег, родини. Не забувайте це, бавлячись з водою. — не схопивши їх настрій Венрум пішов слідом за двома дівчинами, які зійшли зі стежки у поля, ближче до озера.

Там, біля чистої, ідеально прозорої води гуляв вітер, хвилями розвиваючи гриви коней, котрих господарі залишили відпочивати біля водойми.

Оріса та Вічі бігали навкруги немов польові миші, вивчаючи кожну квіточку. Згодом, вони склали два різнокольорові вінки, та надягли їх на своє чоло.

Венрум у цей час над чимось замислився, дивлячись на південь, де виднілася темна полоса, плавно перетікаюча в сторону фортеці.

— Вони вже обіганяють нас… Засиділися ми. — він зняв свою шапку та вмив лице. Коли краплі води зтікли з очей, він побачив у віддзеркалені Орісу, яка швидко накинула ще один вінок на голову чоловіку.

— Гарно. — милуючись прикрасою вигукнула небесноока.

— Можливо. Ви закінчили? — не обдарував увагою прикрасу спитав чоловік.

— Так. Диви, який букет зібрала. — Вічі тримала в руках різнобарвний букет, він містив у собі майже десяток різних видів квіт та перекривав майже всю ферарію.

— Ти за ним хоч щось бачиш? — злегка посміявся Венрум та вирвав з букету одну квітку, ромашку.

Після цього рись Ріша настрибнула на дівчину і пелюстки всіх квіт розлетілися навкруги.

— Рішо! Ну що ти накоїла! Я це так довго збирала!

— Збереш ще. Обіцяю… Ти повернешся з цієї битви. Це точно…

— Венруме? Ти не зобов'язаний захищати мене. Я сама обрала цей шлях.

— Твій батько… Ай годі базікати. — він зняв вінок та кинув його у озеро, знову натягнув свою шапку на ліве око і подивився на супутниць. — Ми відстаємо. У нас ще купа справ у фортеці. Ходім. — Венрум швидко пошагав до коней, залишивши Орісу та Вічі знову наодинці.

— Чого це він?

— Він боїться. Мало хто не боїться битви. Але він бояться її ще дужче. — з педаллю Оріса дивилась услід чоловіка.

— Чого так?

— Його око. Це чи якесь прокляття чи магія, але його ліве око завжди бачить світ у майбутньому. Десь на секунду вперед. Він боїться, що воно захопить його тіло, його розум. Він боїться застрягти десь між теперішнім та майбутнім.

— І це ніяк не вилікувати?

— Не знаю. Це єдине, чого я не знаю та боюся питати у мого любого Венрума… Однак він має рацію. Час йти на місію. Сідлай Рішу, зараз почнемо перехід. — похлопавши ферарію по плечу Оріса побіжала до своєї кобили.

Десь під вечір трійця все ж дісталася скельного переходу. Ще раз повторивши план дій, вони почали рухатися.

Прохід і справді був доволі тонким та тісним. Вершнику на коні треба завжди слідкувати, щоб якийсь шматочок каменюки не вдарив по голові, а кінь не оступився, шагаючи по самому краю.

Найлегше було Вічі. Її граціозний вихованець Ріша була нижче за коня, та обережніша. Такий троп не викликав ніяких складнощів. 

Консіліус накрила ніч, коли почався доволі різкий спуск на рівну поверхню землі. Там до фортеці залишилося лише декілька метрів. А в далечині, майже з протилежного боку виднілося світло ліхтарів та факелів, а також стривожені вигуки по всій фортеці. Облога, можна вважати, почалася.