Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

Невідома сила

Підійшовши до самої брами захисників і справді видно не було. Скоріш за все всі зараз зайняті гостями на головному вході. Сама брама виглядала закинутою. Іржа вже захопила більшість металевих зтяжок на дверях, а тропа була зовсім заросла, навіть на скельному ґрунті.

— Дівчата, діставайте ту штуку. — зкомандував Венрум.

Не марнуючи часу, друзі завдяки детальним інструкціям змогли розкласти справжню балісту на тринозі. Вони зарядили спеціальний болт-гак із мотузкою на іншому кінці, прицілились та вистрілили. Однак металевий скрип та удар дерев'яних плеч зброї виявився оглушаючи сильним. Це привернуло увагу декількох вартових. Як тількі збентежені солдати Теократії виглянули за стіни, Венрум одразу злякано підняв руки догори та вигукнув наскільки дозволяв голос.

— Перемови! Ми парламентарі! — з цими словами він ліктем штовхнув подругу, щоб ті підіграли.

— Чогось? — вартові, які вже націлили свої арбалети на гостей переглянулись. — А-а, а чого ви не через головну брами прийшли?

— Просто там небезпечно… Ви могли подумати, що ми нападаємо… — відвевши погляд відповів чоловік.

— Хм… Треба запитати командувача. — вимовив один вартовий до іншого.

— Ну то йди і питай, а я подивлюсь за ними.

— Ти ж дивись за ними уважно. Може вони шпигуни.

— І без тебе знаю. Бігом доповідай!

— Так, звісно. — перший швидко зник за становою огорожею.

— А тепер ви. Швидко приберіть руки з вашої балісти! Нащо вона взагалі вам, ви ж посланці миру!

— Не повірите. Прийшли, а вас немає. Ось так вирішили вас покликати… — все так само не піднімаючи очей відповідав Венрум.

— Угу… — ворожий солдат замислився.

— Що робити? Нас же не пустять… — Прошепотіла йому Оріса.

— Все гаразд, здається, я знайшов з ними спільну мову. Головне без різких рухів. Зрозуміла, Вічі?

— А чого я? 

— Бо Оріса мене точно не підведе, а ти у нас новачок. Роби, що я скажу.

— Гей! Чого ви там шукаєтеся? Відійшли від своїх тварин, та один від одного на відстань витягнутої руки! — командував солдат із фортеці.

— Все гаразд! Ми просто перекинулися пораю слів!

— Не подобаєтеся ви мені! Нащо взагалі привели цю… Що це взагалі за мерзота поряд з вами?

— Ти про кого? Про мене? Але за що? Ми ж навіть не знаємо імен один одного! — ображено вигукнула Вічі.

— За імперським законом вона є повноправною громадянкою! Вас не стосуватися вибір делегації для перемовин! — діловито відповів Венрум.

— Гей! Давай вниз, відчиняймо браму. Комендант наказав обшукати їх, всю зброю відібрати. Ще нехай звірів залишать тут. — нарешті підійшов перший вартовий.

— Гм, гаразд. Ходім. — двоє зникли за стіною. Через декілька хвилин у дверях немов клацнув замковий механізм. Далі двері якось дивно смикнулись. Потім ще раз. І згодом нарешті з силою розпахнулись всередину. У проході з'явились два солдата у металевих кірасах. Вони сурово подивился в сторону гостей та наказовий тоном вигукнули:

— Ну і на що дивимось? Давайте, комендант чекає на вас. 

— Добре. Ми йдемо. — У браму першим пройшов Венрум. Він здав свою ногайку та попрямував вперед. Чоловік точно знав куди йти.

За ним пройшла Вічі. Люди недобре дивились на неї, однак нічого не сказали, лише з силою вихопили з рук дівчини тризуб. В кінці йшла Оріса вона тримала в руках спис з прапором на древку, та невеличкий дерев'яний кийок.

Охоронці сопроводжували незрозумілим поглядом гостей, котрі самі знайшли вхід до данжону фортеці.

— Агов, хочаб для культури проведіть нас. Якось ніяково ходити тут серед вас. — вигукнув Венрум коли підійшов до дверей та ногою штовхнув їх.

З-за дверей виглянув чоловік.

— Творець допоможи нам… Ходім. — тихо пробубонів другий вартовий першому. 

Двоє послідували за гостями прямо до кабінету коменданта, на центральному поверсі.

Воїни впевнено постукали у двері. Глухий голос зсередини запросив увійти.

Кабінет коменданта виглядав доволі не багато. Прості меблі, без килимів та картин, все зроблено в дереві, єдине, що привертає увагу це невеликий вівтар з панно на якому був зображений герб Теократії – виноградна купка обплетена лозою, а також поруч стояв срібний келих з ізумрудами.

Перед трійцею стояв повний чоловік в багатому сюртуку та білою хусткою на шиї.

— Вітаю вас, посланці та дивна істота. Назвіть свої імена, для початку. — він зверху дивився на гостей, проте доброзичлива широка посмішка не спадала з обличчя.

— А сам не хочеш представитися? Втім я назовуся. Мене звати Венрум. Я колись тут завідував пару тижнів. Ви задоволені тим, що вам не прийшлося битися об ці стіни? — знущаючись відповів Венрум.

— Отже вас звати Венрум… Дивно, не тільки мої люди помітили схожість із листівкою про розшук розбійника.

— Навіть не збагну про що ви…

— Про ось це. — комендант розгорнув згорток паперу, на ньому було надруковано доволі детальне обличчя чоловіка.

— Ах, це старе та темне минуле… — отаман ніяково засміявся відводячи погляд на Орісу.

— Солдати, це звичайний розбійник який… — володар фортеці вже почав переможно роз'яснювати ситуацію, як його перервала срібновласа.

— Якщо дозволите, то я візьму слово. Я один із військових командирів армії Імперіуму Гнісс Оріса Лататія. Прошу вислухати нас та не завдавати шкоди, як офіційним представникам іншої країни.

— Якась маячня, ви вважаєте я знаю всіх командирів вашої богомерзенної країни? — неочікувано комендант взірвався у гніві. — Ви прийшли сюди із злодієм та розбійником, отже ви його спільник, або Імперіум вже настільки впав у анархію, єресь та безумство, що надає право дипломатії таким як він, та ця ваша незрозуміла тварина!

 Повторної образи Вічі вже не хотіла терпіти, її нижня щелепа вже тремтіла від нетерпіння вирвати з себе весь бруд мови. Зробивши крок вперед Венрум завчасно відгородив її рукою. 

— Ваша країна просто гній на цій землі! Ви позор всієї людської раси! Ви всі, кожен з вас хто захищає нелюдів, та порушує закони моралі не маєте права навіть дивитися на нас, ідеальних людей! Сам Творець веде нас у величне людське майбутнє! — знесилений своєю промовою він впав на свій стул та протер піт з чола. — Отже, солдати, киньте їх вже у в'язницю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍