Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

— Як накажете. Давайте, йдіть вперед, ви ж тут все знаєте! — оголивши мечі двоє стражників погрозливо почали витісняти гостей.

— Вибачте, можливо не в тему, але куди ви поділи нашу зброю?

— Вона спочатку буде у в'язниці, не знаю навіщо, такі правила, речі в'язнів і таке інше… — машинально відповів перший вартовий.

— Красно дякую. Ми прослідуємо до в'язниці. Допобачення, коменданте без імені!

— Хф, прощавайте, хто б ви не були.

— Коменданте, доповідаю, що командири зібралися у верхній тактичній кімнаті! — останнє, що було чутно із кабінету коменданта так це молодий голос.

Трійцю вели вінтовими сходами вниз, по кам'яним коридорам, заповненим тьмяним освітелнням, у кожну щіль між цеглин стін вже пророс мох.

Заарештованих вивели із високого донжона на вулицю, там у невеликому заглибленні, майже у фундаменті стіни була дверь, яку ніхто не охороняв.

Двоє солдатів підійшли до входу та перевірили масивний металевий навісний замок.

— Пощастило, він не зачинений. Поважні гості, просимо уваги! Вітаємо вас у нашій, зробленій персонально для таких виродків як ви, в'язниці! Не звертайте увагу на бруд і занедбаність приміщень, всередині після останньої облоги ніхто і не торкався думки про ремонт. Сподіваюся ви гарно ладнаєте з щурами та трупними паразитами. Так, там ще й звалище трупів. Тому ми навіть у камери вас не заведено. Вся в'язниця ваша. — один із солдатів розлився урочистою промовою та з повагою відкрив двері. Інший солдат штовхаючи ввів трійцю до входу. 

На порозі у Венрума зірвали шапку з голови.

— Це я заберу собі.

— Віддай негайно! — до цього тримаючий себе під контролем чоловік взірвався гнівом та спробував вирватись.

— Не хочу з трупа знімати, краще з живого ще.

— Я присягаюся, якщо… — неочікувано ліве око Венрума заболіло гострим болем, повіка немов сама прагнула розкритися. Чоловік упав на коліна та прижав долоню до ока.

— Час настав… — багатоголосий грубий голос пролунав в голові. Він був чимось схожий на голос хазяїна ока.

— Ні, ніколи знову він не настане! — крізь зуби цідив слова Венрум.

— Венруме, все гаразд? — занепокоєно до нього звернулася Оріса. Але тільки вона спробувала доторкнутися до плеча товариша той відкинув її руку.

— Не треба! Я… Я дещо збрехав… про око…

— Що з цим єретиком? 

— Перевір його тим списом. — відповів молодому солдату другий.

Перший поспішив до невеличкого столу біля в'язниці, звідки вихватив тризуб Вічі.

— Тобі не втекти від себе. Занадто довго ти тримався. Занадто слабким ти став. — голос у голові становився все голосніше. Повіка та бров стали нервово смикатися, око вже майже побачило світ.

— Ти знаєш, та огидна людина повинна бути покарана за свої слова. Він та його зграя ручних псів повинна поплатитися за ті смерті, що вони принесли у твоє життя та весь світ.

— Ти не я! Ми не… — чоловік з останніх сил давав супротив.

— Ти не обирав мене, але таке життя. Дай побачити світло цього мерзенного світу. Дай трохи розім'ятися.

— Вічі, Орісо, як зайдемо у данжон… барикадуйте двері чим зможете… не зважайте… на мене… Це буду не я…

— Стривай, просто борись! Не знаю з чим але борись! — почала підбадьорювати Оріса. — Вічі, чого притихла, давай допоможемо Венруму!

— Я… Боюся торкатися його… Це поганий знак. У нього в голові злий дух! Будемо лізти, він і нас захопить! — налякана, вона повільно робила кроки назад, доки не підсковзнулася на рихлій землі ями.

— Дійте як завгодно, лише… Не залишайте мене одного… — наостанок вимовив чоловік, та його око нарешті розкрилося.

Солдат спробував поштирхати в Венрума тризубом, та отаман різко схопив древко зброї однією рукою, другою він схопив руку вартового, далі чоловік відпустив тризуб та перехватив меч ворога. Діставши зброю із піхов він ногою відштовхнув противника та накинувся на другого.

Солдат одразу ж дістав меч та спробував розрубити голову Венрума, однак той блискавично відбив у бік лезо ворога та безсумнівно проткнув незахищене плече людини. Далі він різко вирвав меч з пораненого солдата та накинувся на першого.

Той не встиг ще прийти до тями, як отримав холодну сталь по шиї.

Венрум вихопив з рук помираючого ворога тризуб та кинув його під ноги Вічі.

— Можеш тікати, коли боїшся мене. Однак знай, Я зради не пробачаю.

— Я-яка зрада? Я ж сама погодилась йти з тобою. — розгублено відповіла ферарія, не відводячи погляд від отамана.

— Але зараз ти у моїй владі, хочеш ти того чи ні. За законами армії ти належиш мені. Тому піднімався, ви обидві підводтеся! Дійте по плану Венрума. За мною, доки сюди не набігла вся їх отара. — жорстким, наказуючим голосом вигукнув Венрум натягнув свою шапку правильно та побіжав у данжон.

— Ходім за ним! — Оріса схопила зі стола кийок та ногайку і подала руку Вічі.

— Навіщо нам йти за ним? Його розум захопив злий дух!

— Ось тому ми і повинні йти за ним. Венрум не такий, який є зараз. Він дуже добрий, та боїться зостатися самотнім. Таким він був і буде завжди. — на очах дівчини почали блищали сльози, рука все сильніше тремтіла.

Десь здалеку вже почали лунати крики та виднівся світ смолоскипів, що наближалися.

— Немає часу, подруго! — Оріса все ще тримала руку. Ще недовго думаючи вона вже хотіла кинути Вічі, однак ферарія в останню мить ухопилася в долонь біловолосої та підвелася на ноги.

— Гаразд, повернемо цього злодія, та розпитаємо про все. — впевнено посміхаючись відповіла Вічі та разом вони поспішили наздогнати командира.

Дівчата забіжали у данжон, всередині вже лежала ще пара мертвих солдат Теократії, а на вулиці вже збирався натовп ворогів.

Подруги зачинили двері на засув, а потім почали підпирати їх меблями, дошками та всім іншим, що згодиться.

В той час Венрум вже ломився у зачинений кабінет Коменданта.

Його зір був окутаний фіолетовим туманом, все всередині тіла вимагало виплеснути всю лють, весь гнів на ворогів. Він знав, що ніхто не здолає його. Зараз немає людини, що здатна зупинити його.