Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

Нарешті дверь з хрускітом та металевим скрипом вилетіла у кабінет, який опинився порожнім. 

І тут із пам'яті Венрума немов на відео вискочив спогад про солдата, що доповідав комендату.

— Отже ви всі сховались там? — чоловік подивився у стелю, немов бачив свою ціль скрізь цеглу фортеці.

У той час з верхніх поверхів прибіжав загін із трьох чоловік, яких привабили дивні звуки, споряджені вони були не краще за інших. Заходячи в кабінет люди оточували Венрума, а той ніби був і не проти.

Перекривши всі шляхи відходу вороги почали свій напад.

Узгодивши між собою атаку, вони почали одночасно стискати коло оточення, як тільки двоє з них підійшли достатньо близько, Венрум кинув свій меч у мотузку люстри, що висіла прямісінько над двома. Світило зірвалося прямо на голови обох ворогів. Третього чоловік здолав голими руками. Ніби передбачаючи кожен рух солдата чоловік ухиляючись від меча  перехопив руку ворога та перекинув того через себе, потім поцупив у нього кинджал та швидким рухом перерізав горлянку. Йому та двом непритомним.

Не втрачаючи часу Венрум направився до виходу, де зіткнувся із подругами.

— Венруме! З тобою все гаразд? — занепокоїно спитала срібноволоса.

— Буде, коли розберуся із командуванням фортеці. — у цей момент щось сильно ударило у вхідні двері на нижньому поверсі. — Обидві, хутко на низ, тримайте двері!

— Все, що від нас треба, так це не дати їм пройти всередину? — поцікавилася Вічі.

— Так, звісно.

— Гаразд, просто роби свою справу, роби хоч щось, щоб ми вижили! Ти сам завів нас сюди, тож рятуй тепер! Це взагалі-то не зовсім те, що я хотіла побачити у велкому світі!

— Заспокойся будь ласка, Венрум щось вигадає. Ми щось вигадаємо. — Оріса спробувала підбадьорити ферарію по-материнськи обіймаючи дівчину.

— Я буду робити лише те, що схочу. І що схоче він. — після цих слів Венрум вийшов на сходи та бігом почав підійматися на верхній поверх данжону.

Шляхом вгору він зустрів ще одну людину, одягнену більш багато, під кірасою виднівся синій мундир, а з рукавів виглядали білі хустки. 

Чоловік привітався з Венрумом, а той у відповідь штовхнув того у спину ногою та незнайомець як швидко з'явився так само швидко і зник. Назавжди.

Прийшовши до останньої двері на шляху отаман на хвилину зупинився.

— Що я хочу з ними зробити? Не знаю, що хочеш ти, але я хочу викинути коменданта у вікно. Я не зможу тебе переконати? Навіщо? Дізнатися можливо важливу інформацію. Нудьгу не наводь, набридло вже стояти тут, заходимо. — з цими словами Венрум ударив у двері ногою, але ті витримали і майже відштовхнули чоловіка назад у безодню сходів.

Із складнощами, але він втримався, стерши всі нігті об цегляні стіни, а рукою він зачепився за підсвічник, що ледь тримався в стіні.

— Було близько. Могло бути…

— Хто тут учиняє безлад? Слуги Творця… а ти ще хто? — двері кабінету відчинив роздратований чоловік такого ж багатого одягу.

— Мій вихід. — Венрум вирівнявся, випучив груди та з манерами підійшов до чоловіка. — Вітаю, я парламентар. Мені сказали, що комендант зараз на нараді.

— Дивно, комендант нещодавно відправив одного з ваших перемовиків у в'язницю.

 — Ну, ми ще розберемося з цим. Дайте пройти. — він почав йти вперед та майже перейшов через людину, у широкий кабінет, де у центрі стояв великий квадратний стіл з велитенською мапою світу та ще іншими, з меншим масштабом, прибиті до столу. Навколо стояли ще три людини, комендант серед них.

Однак тільки Венрум та комендант зустрілись поглядами і всі в кімнаті одразу зрозуміли теперішні справи.

Вистачило пари секунд, щоб теократи по кидали з рук креслярні інструменти та потягнулися за зброєю.

— Це той розбійник! — вигукнув комендант та шбурнув у чоловіка над’їденим яблуком, яке до цього тримав у руці.

Отамана схопив за плече перший командир у дверях, в цей момент Венрум з силою штовхнув двері і вони влетіли прямо по руці нападника, з хрускітом, немов товсту гілку, переламавши кістку.

Від болі ворог обперся спиною на стіну, та одразу отримав кулаком в лице, від чого покатився сходами вниз.

В той час ще двоє радників коменданта почали наступати, при їх замаху мечами Венрум схопив найближчий канделябр та заблокував удари, далі він цим же предметом перехопив руку одного та вивернув її за спину, змусивши відпустити зброю. Доки меч падав, другий ворог знову спробував нанести вже серію ударів, але чоловік на диво спритно володів металевим свічником та в результаті спарирував всі удари та навіть зміг відштовхнути від себе ворога. Доки з'явився момент перепочинку він жбурнув канделябр у розгубленого командира, підібрав меч та встав у захисту стійку.

Ворог нарешті відкинув меблю та перейшов до позачергової спроби атаки.

Декілька ударів супроводжувалися дзвінким лязгом металу, синіми іскрами заповнювалася кімната, у вухах невпинно звучав дзвін. В момент коли Венрума притиснули до стіни він розкидував з полиць книги, штовхав стільці ногою і безпечно виходив із скрутного становища. Знову момент перепочинку. Обидва бійця вміло володіють мечем та не зазнали вагомих поранень, але втома давала про себе знати. Піт лився на очі, зап'ястя вже забилися, а пальці майже не відчували зброю, немов наповненні бетоном.

Обидва розуміли, що час закінчувати з цим боєм. Наступні удари повинні бути вирішальними.

Одночасно вони вскочили з місць, намаючись прибити супротивника одним ударом. Леза їх мечей зустрілися, однак лезо Венрума уперлося у жолоб меча ворога, чим чоловік відвів від себе удар, а сам у момент провернув зброю та встромив меч у незахищену зону на плечі командира. Поваливши ворога на землю, прицілившись Венрум встромив лезо прямо у серце ворога. Так само він вчинив і з першим командиром, що втратив свідомість від больового шоку.

Залишився комендант.

Володар фортеці тремтячи ховався під столом, стискаючи в руці кинджал з золотою рукояткою інкрустованою самоцвітами.