Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          – І все ж таки… що трапилося з вами потім? – нетерпляче перервала її роздуми пані лисиця.

          – Все відбувалося, як уві сні, яким неможливо керувати. Блаженство, що володіло мною,  позбавляло всякого опору.

          – Варта схопила вас?

          – Так, схопила. Мене ув’язнили. Але це не мало жодного значення, поки моє залишалося при мені. Я все ще перебувала у полоні дурманного, хвилюючого щастя.

          – Ви сказали «поки»? – зауважила пані лисиця. – З вас намагалися здерти шкіру, так само, як ви вчинили з князівною?

          – Вони намагалися… так…, – чудовисько безцеремонно вчепилося в руку своєї співрозмовниці, шукаючи підтримки. З її очей потекли каламутні, майже чорні сльози.

          Пані лисиця відвернулася, але Дама витлумачила її жест по-своєму:

          – Вам нічого соромитися, – промовила зворушена Ама-но Дзаку. – У вас стільки співчуття до моєї нещасної долі. Ви можете не приховувати його. Плачте, якщо хочете, тільки не соромтеся. Не треба ховати сліз.

          Насилу опанувавши себе, пані лисиця повернула до неї гарне обличчя із зовсім сухими очима.

          – Ох, ви не зронили ні сльозинки! – розчаровано промовила Дама. – А я сподівалася вас розжалобити… Ні-ні, ви ні в чому не винні. Хороше виховання не дозволяє вам видавати ваші справжні почуття. А все ж… Зрони ви хоч сльозу, я  відчула б більше радості… З усіх пережитих мною неприємностей ця найбільше заслуговує на співчуття. Адже я мало не втратила найдорожче.

          – Мало не втратили?

          – Майже…, – сумно проказала Ама-но Дзаку. – Шкіра Юріко, а нині – моя, була безнадійно зіпсована. Чи знаєте,  я не відчуваю фізичних мук. Я не можу відчувати болю, як і багато чого іншого. Саме ця обставина і допомагає мені міняти шкіру безболісно. Але те, що кат робив з нею було справжньою мукою. Мій безцінний скарб різали і палили, залишаючи на ньому потворні мітки, протикали і розтягували, підвішуючи на гаках. Мій солодкий сон обернувся справжнім кошмаром. Ви розумієте мене, мила, милосердна пані Міцуко?

          – Я розумію вас, – глухо відповіла та.

          – Так. Я бачу. Я бачу, що ви не черстві й можете тонко відчувати співрозмовника. Мені приємно перебувати у вашому товаристві. Сподіваюся, ви і надалі нічим не розчаруєте мене.

          – І я дуже на це сподіваюся, – похмуро підтвердила супутниця.

          – Зрештою, мої мучителі вирішили, що я померла. Я ослабла і не ворушилася. О, якби вони вирішили тоді відтяти мені голову, аби виставити на загальний огляд, я була б приречена. Однак цього не сталося. Моє тіло просто кинули у канаву, де я провела решту дня і всю ніч. Цей час мені знадобився, щоб прийти до тями і частково відновити сили. Я була врятована, розумієте, врятована! І невимовно розчарована… Як би я не намагалася переконати себе в тому, що знайдеться нова шкіра, не гірша за втрачену, в глибині свого порожнього живота я розуміла: надії марні. Дівчини, гарнішої за Юріко, в Серединній Країні не було. А народження когось іншого, хто міг би позмагатися з нею вродою, я могла і не дочекатися. Або навіть гірше – зустріти надто пізно, коли чудова шкіра вже не буде такою молодою і свіжою. Все, що мені залишалося, це змиритися з невдачею і повернутися в Йомі-но Куні. Я потребувала зцілення. Зізнаюся, я все ще сподівалася врятувати те, чим дорожила більше за життя.

          – І ви повернулися..., – закінчила за неї Нічна Пані.

          – Більше мені нічого не лишалося.

          – Певно, ви знайшли спосіб залікувати ваші рани, – зсунувши круглі брови, задумливо промовила пані лисиця. – Ви прекрасні. Отже, ви зцілили себе. Минулі негаразди не залишили на вашій зовнішності жодного сліду. Принаймні, я не бачу у вас жодних вад.

          М’яко усміхнувшись, Дама Ама-но Дзаку поманила жінку за собою.

          – У цьому немає моєї заслуги.

          – Як так? – не повірила пані Акемі.

          – Абсолютно ніякої. Це все каппи. Їм десь вдалося роздобути хвости мертвої кіцуне. На щастя, вони не втратили колишню чарівну силу. Колись їхня господиня уславилася тим, що здатна була створювати дивовижні сни. Як багато було сказано про них між нами! А все-таки замало. Що є сон? Хіба не ілюзія? – запитала Дама. – Обман. Справжня омана. І ви, пані Міцуко, перебуваєте в її полоні.

          Згадка про чарівні хвости дещо урізноманітнила  розмову. Не очікуючи того, що бесіда поверне у таке русло, пані лисиця пожвавішала. Надія, яку вона вже поховала, постала з мертвих. Навіть більше того: вона набувала все більш відчутних обрисів, поки не перетворилася на мету.

          А якщо є мета, то неодмінно має знайтись і спосіб її досягнення.

          Осмисливши почуте, розум пані Акемі збадьорився, неначе в нього відкрилося друге дихання. Нині необхідно було вибудувати план і приступити до активних дій.

Єдине, чого не вистачало, так це кращої поінформованості про те, де пані Ама-но Дзаку ховає її власність.

          Не помічаючи, які зміни відбулися з пані лисицею, дівчина продовжувала:

          – Почасти ви, звичайно, маєте рацію. Завдяки винайденому мною еліксиру я без особливих зусиль залікувала найстрашніші рани. Але кажу вам, шкіра була зіпсована безнадійно. Якби зі мною не було чарівних хвостів кіцуне, я не посміла б постати перед вами.

          – Той самий еліксир, що продовжує вам життя та відсуває старіння?

          – Саме так. Ви відчуваєте заздрість?

          – Зізнаюся, що так.

          – Яке чудове відчуття! Дякую вам за нього. Мені давно ніхто не заздрив. Ви збентежені? Не варто бентежитися.

          – Мені ніяково перед вами. Я справді відчула укол заздрощів. Як негідно! Це викликано тільки тим, що я не маю подібного засобу і буду, на відміну від вас, старіти, як решта людей. Скоро моя краса зів’яне. Звичайно, вона не така видатна, як ваша, але все одно мені її шкода… Впевнена, ви тримаєте рецепт еліксиру у таємниці і…